Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

138

П'ятниця, 2 лютого 1917 року

Ріхард Штумпф знаходить надію в Вільґельмсхафені

Судячи з барометра, атмосферний тиск продовжує підніматися. Уранці після вахти їм дозволено піти на маленьку екскурсію в Маріензіль. Настрій панує жвавий. Процесію очолює судновий оркестр. Блискучий лід все ще вражає своєю товщиною. Штумпфу подобається його краса і міць, але раптово він згадує, що незабаром лід розтане, зникне без сліду. На зворотному шляху вони маршем проходять Вільґельмсхафеном.

«Гельґоланд» знову ремонтують і модифікують. Цього разу демонтують скорострільні гармати калібру 8,8 см. Битва при Скагерраку засвідчила, що радіус дії у них недостатній, тому гармати марні: «два роки тому за подібні висловлювання просто розстріляли б як зрадника», зазначає Штумпф у своєму щоденнику. З цих гармат так і не зробили жодного пострілу. І ті, хто їх обслуговував, на кшталт Ріхарда Штумпфа, займалися дурницями. Він заспокоював себе тим, що гармати ще знадобляться на суші[228]. Штумпфу здається, що планують щось серйозне. Він знову повірив у майбутнє: «Весь світ затамував подих, дивлячись, як Німеччина готується завдати останнього нищівного удару».

Повернувшись на корабель, вони обідають. Після чого з'являється вахтовий офіцер з папером, у нього «чудові новини». «Слухайте, хлопці, телеграма з Берліна: від сьогодні ми починаємо необмежену підводну війну». Усі «надзвичайно зраділи» з цього повідомлення. Тільки й говорили на борту, що про цю новину. Більшість начебто приставала на те, що поставити Велику Британію на коліна — тільки питання часу. «Це смертельний вирок Англії». Таким став німецький варіант війни до «переможного кінця», утілений в дії, про що давно попереджали французькі політики.

Штумпф поміж тих, хто сумнівається. Проте він готовий дати на це термін у чотири місяці; потім положення роз'ясниться. До того ж він уважає, що саме так слід реагувати на британську голодну блокаду, що призвела до холодної та тяжкої «бруквяної зими» у Німеччині. Тільки цим вони і харчувалися: бруквою різних видів, приготовленою у різні способи. (Варіанти настільки ж різноманітні, наскільки одноманітний головний інгредієнт: пудинг із брукви, фрикадельки з брукви, пюре з брукви, джем із брукви, суп з брукви, салат із брукви. Дехто називали брукву прусським ананасом.) У страви з брукви часто додавали трохи згірклого жиру; запах нейтралізувався тим, що її варили з яблуками і цибулею. Нестача жирів призводила до спалаху кишкових захворювань, а від одноманітної їжі багато хто просто пухли. У Німеччині люди втрачали в середньому 20 відсотків ваги, а багато матросів на кораблі добряче схудли. Сам він утратив всього лише п'ять кіло, адже йому надходили продуктові посилки від батьків із Баварії.

Необмежена підводна війна? Чому б ні? Нехай ці англійці спробують власну пігулку: «Сподіваюся, вони зазнають такого ж нестерпного голоду, як наш народ у Саксонії або Вестфалії».

139

П’ятниця, 9 лютого 1917 року

Олива Кінг лагодить автомобіль у Салоніках

Різкий «кусючий» лютневий вітер. У повітрі пахне снігом. Ще одна зима в Салоніках. Ще одна зима у цьому перенаселеному, надукріпленому військовому таборі міста, з його армією, яка б'є байдики. На вулицях можна побачити бал-маскарад військової форми: сіро-блакитна французька, хакі англійська, коричнева сербська, коричнево-зелена російська, сіро-зелена італійська. Картину «багатомовності» довершували колоніальні війська з Індії, Індокитаю та Північної Африки. Восени робили спроби відтіснити на півночі болгар, але лінія фронту залишилася незмінною. Тепер знову затишшя. Погода, як зазвичай, мінлива: то тепла і сонячна, то холодна і вітряна. Два дні сніжило, але мороз не пом'якшав. Олива Кінг мерзне, лежачи під своєю санітарної машиною.

Кінг, власне кажучи, сподівалася провести ранок у портових лазнях, але машина вимагала до себе уваги. Довелося її ремонтувати. Ось Олива лежить у промерзлому гаражі та розгвинчує коробку передач. Посинілі від холоду пальці не слухаються. Ззовні задуває вітер.

Олива Кінг служить тепер у сербській армії, — вона і дві її машини. (На додачу до старенької Елли вона купила ще одну санітарну машину, більш легку і швидку, марки «Форд». Саме її вона зараз і ремонтує.) Серби позбулися майже всього свого транспорту під час відступу, тому справ у неї чимало. Більше жодних обходів, від ліхтаря до ліхтаря, жодних мішків з ганчір’ям. Натомість її посилають у тривалі важкі поїздки вузькими, небезпечними гірськими дорогами, що в Західній Європі навряд чи назвали б дорогами — радше стежкою, глинистою колією. Саме дороги були найгіршими. За плюсової температури вони негайно перетворювалися на непролазне місиво. Якщо стовпчик термометра опускався нижче нуля, на неї очікував каток.

Кінг наблизилася до війни, і війна наблизилася до неї. Місіс Харлі, та сама, з якою вона працювала разом — вони колись полювали за колекційними меблями у Франції — і яка «у віці, коли багато літніх дам воліли б сидіти вдома і в’язати шкарпетки», зазнавала труднощів, непосильних для жінок удвічі молодших за неї, померла місяць тому. Її вбило гранатною картеччю, випущеною ворожою артилерією, — болгарською? австрійською? — коли вона працювала з біженцями в Монастирі. Зі своїх поїздок на північний фронт Кінг привезла не тільки два болгарських рюкзаки трофеїв — гільзи від патронів, осколки снарядів, — але й спогади про поле битви, засіяне трупами. Уперше в житті вона побачила ненависного ворога в образі болгарських військовополонених.

А крім того, вона закохалася. Нічого дивного. Було щось таке в настрої, в ситуації, у вимушеній невизначеності життя, що давало змогу знехтувати звичайними правилами й умовностями. Ця закоханість означала для неї більше, ніж усе інше. Більше, ніж війна. Та перетворилася на тло, на другорядний фактор, на монотонні будні, часом абсурдні або дикі, часом небезпечні та відразливі, найчастіше дратівливі. Ось, наприклад, щойно розмріявся про гарячу лазню, але невдача — дає збій ніжне гальмо, і ти нікуди не потрапляєш. Об'єктом її почуттів став чарівливий сербський офіцер зв'язку, капітан Мілан Іовічіч, якого всі звали Іові, веселий, доброзичливий і непередбачуваний. Вони з нею виявилися однолітками. Вони покохали одне одного, зустрічаючись за обідом і на вечірках, де знову й знову з надтріснутої платівки лунала мелодія «La Paloma». Усі біди були спільними. Коли вона у вересні минулого року зазнала нападу малярії, він відвідував її не рідше двох разів на день і часто просиджував у неї годинами. Кохання виявилося взаємним. Вони зустрічалися потайки, але все одно про них пліткували. Її це дратувало.

Це