Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

В очах Бочарської все це святкування оберталося на якусь вечерю з примарами, і не тільки тому, що вона і решта згадували в цю мить тих, кого не було з ними, зниклих, загиблих (одним з них був її кузен Володимир), — але й тому, що в них самих щось померло.

Я дивилася на обличчя цих людей, знайомих мені, і розуміла, що всі вони змінилися, здавалися тепер виснаженими, постарілими, їх вираз вразив мене. […] Коли я озираюся навколо, люди здаються мені карикатурами на своє колишнє «Я»: змучені, стомлені, вони змінилися так, що не впізнати. На що ж вони перетворяться і як довго все це триватиме?

Рівно опівночі німці почали артобстріл, проте святкування тривало, наче нічого й не сталося. Гості танцювали, тільки голоси їхні лунали дедалі голосніше, перекриваючи гуркіт канонади. Коли хтось розчинив двері, щоб ковтнути свіжого повітря, пролунав крик: «Пахне газом!»

Глибокий шар снігу звісно пом'якшив ефект від газових гранат, однак чоловікам і жінкам довелося натягнути на себе гумові протигази. Свято тривало, але вже за участю якихось «гротескних чудовиськ», за словами Бочарської. Кілька пар намагалися продовжити танець, але зрозуміли, що протигази занадто важкі. Пити було більше несила; неможливо було розчути слова співрозмовника. Усі завмерли в очікуванні. У кутку сиділи двоє в протигазах і грали в шахи.

135

Вівторок, 16 січня 1917 року

Мішель Корде розмірковує над образом нащадків

Щось відбувається, щось змінюється в атмосфері. Зникає інтерес до війни, або, швидше, багато хто схильний до настроїв ескапізму. Романтично прикрашені оповіді про солдатів і героїзм, що сповнили всі журнали в перші роки війни, вже немодні. Вони поступаються місцем детективам, кримінальним історіям та іншому, що настільки типово для втечі від дійсності. Багато хто вочевидь і недвозначно говорять про своє неприйняття війни. І все ж офіційний тон і як раніше задають шовіністи, націоналісти, опортуністи й газетярі.

Неважко було розчути відлуння цього офіціозу в середовищі простих людей. Тривалий час забороняли сповідувати мир, навіть говорити про нього. Слово «мир» зникло з ужитку, від нього віяло пораженством, германофільством і безхребетним угодовством. Усього лише одне слово викликало протести, прокляття або здивування і навіть породило цензуру. Схвалювали лише слово «перемога», повна й остаточна. Практично у всіх воюючих країнах страждання і втрати не сприяли досягненню компромісу, а ще більше зміцнили прагнення до «перемоги». Інакше всі ці страждання і втрати марні, чи не так? І заради чого йти на компроміс, якщо ми все одно непереможні?

І все ж щось відбувається. Щось змінюється у слововжитку. Поки ще тільки на вулиці, між людьми.

Тепер можна почути, що люди тужать за «миром». Так, саме так! Кілька днів тому, коли Корде стояв на морозі та чекав на трамвай. Він почув розмову між жінкою і полковим священиком, який щойно побував на Соммі та в Вердені. Священик сказав їй: «Годі вже матерів, які носять траур. Будемо сподіватися, що це незабаром завершиться». Нещодавно, в тому самому трамваї, він чув, як одна жінка з вищого класу, в хутрі, голосно сказала солдатові: «Якби не тисячі негідників та ідіотів, які голосували за партії війни, то ти не стирчав б на війні всі ці тридцять місяців». Багато хто зніяковіло обернулися до них, уїдливо посміхаючись, а одна жінка пролетарського вигляду, яка сиділа поруч з Корде, пробурмотіла: «Вона абсолютно права».

Не тільки відраза і втома тепер набули голосу. Зміни в настрої частково залежали і від реакції на мирні ініціативи, що минулого місяця виходили спершу від Німеччини та її канцлера Бетман-Гольвега[225], а потім (всього зо декілька днів тому) від США і президента Вільсона. Країни союзницької коаліції рішуче відхилили першу пропозицію, а другу зустріли такою кількістю заперечень, претензій і туманних вимог, що стало зрозуміло: швидкого укладення миру чекати не доводиться.

Але Слово знову збудилося до життя. «Мир».

В опублікованому листі кайзера, адресованому канцлерові, відстоювали мирні ініціативи німців. Вільґельм, зокрема, писав: «Виступити з пропозицією укласти мир означає здійснити моральний вчинок заради звільнення всіх країн, поміж яких і нейтральні, від тягаря, що може розчавити нас». Того самого дня всі французькі газети відгукнулися на лист, полемізуючи і піддаючи сумніву його достовірність. Американську мирну ініціативу преса зустріла так само прохолодно, навіть презирливо: «Химера! Ілюзії! Манія величності!» Корде чув, як американського президента звинувачували в тому, що він «більш німець, ніж самі німці».

Як можна було робити висновки про можливості миру і проблеми війни в країнах, де єдиний доступний масам засіб інформації — преса — зазнавав жорстокої цензури і перебував у руках пропагандистів, провокаторів та ідеологів? Корде нітрохи не втішала думка, що, можливо, нащадки зуміють зарадити в хаосі емоцій, нав’язливих ідей, міфів, напівправди, ілюзій, словесної еквілібристики, брехні та міражів, що спричинила ця війна. Звісно, він часто подумки повертався до того, що сталося, коли влітку, два з половиною роки тому, зійшла ця лавина. Він ревно збирав маленькі шматочки фактів, знайдені то там, то сям, що валяються немов забуті докази на давньому місці злочину. Питання полягало лише втому, що саме досліджувати.

Йому давно відомо, що картина війни та громадської думки спотворюється пресою до невпізнання. У квітні 1915 року він занотовував у своєму щоденнику: «Страх перед цензурою і необхідність потурати ницим інстинктам [суспільства] змушують її [пресу] вивергати лише ненависть і образи». Політики та генерали, які підстьобували 1914 року мілітаристські настрої у суспільстві, стали тепер заручниками цієї громадської ненависті, що не допускає жодної думки про мирну угоду, і навіть тактично виправдані відступи стали неможливими, оскільки вони в очах преси і простих людей відразу ж перетворювалися на символ поразки, — як у випадку з Верденом[226]. Але можливо, щось нарешті починає змінюватися?

Зрозуміло, що газети навряд чи зможуть правити за надійне джерело для майбутніх поколінь істориків. А приватні листи? Корде сумнівається. «Листи з фронту дають хибне уявлення про війну Той, хто пише листа, знає, що він буде розкритий. І отже, його основне завдання — справити враження на своїх майбутніх читачів». Тоді, можливо, фотографії? Чи потрібно їх використовувати, щоб зрозуміти, як усе було насправді, наприклад, у тилу? Ні, уважає Корде. Він занотовує у своєму щоденнику: