Україна-Європа - Лада Лузіна

Ледь-ледь минуло два тижні після жахливої й безглуздої загибелі Томаса, як «чесні любельські месники» навідалися до Кисилина знов. Проте цього разу вони ні громили, ні трощили, ані бешкетували. По-перше, цього разу «чесних месників» було можливо удвічі, а можливо й утричі більше, ніж на початку вересня. По-друге, тепер вони всім гуртом пішли прямо до війта й поставили просту вимогу: якщо соцініяни не хочуть добровільно полишити межі Кисилина – нехай пан війт усією своєю владою вижене їх геть, таким чином виконавши волю чітко й недвозначно висловлену Любельським трибуналом! Інакше нехай начувається…

Війту не лишалось нічого іншого, як тільки звернутися до соцініян: мовляв, такі справи, полиште одне з двох: або свою єресь – або Кисилин. Після того брати соцініяни (включно з ректором Кисилинської школи, якого ще пару тижнів тому війт запрошував у гості) були змушені сформувати депутацію до Юрія Немирича і благати його про заступництво перед вищою владою.

Хоча прохання виходило з вуст людей, які щойно не вберегли від загибелі Томаса, і хоча пан полковник разом із сім'єю перебував у жалобі, він змушений був погодитися. Бо вигнання з міста обернулось би трагедією для десятків, якщо не сотень сімейств. До того ж досі у Речі Посполитій соцініяни притіснялися, але ж зовсім потроху… Навіть рішення Любельського трибуналу он скільки часу не виконувалось! Що ж змінилося тепер, наскільки реальною є загроза?… І чому зараз?! Адже соцініяни пліч-о-пліч з католиками боролися проти козацького бунту! І от тепер мають…

Втім, звернення особисто до Його Королівської Величності Яна II Казимира виявилось абсолютно пустопорожньою затією. Можливо, розізлившись в душі на братів соцініян за те, що не вберегли Томаса, Юрій не дуже рішучо обстоював їхню позицію. А його намагання звинуватити «чесних любельських месників» у перевищенні повноважень лише потішило короля… а може, й роздратувало. Добре, що Його Величність приховав справжні свої почуття з поваги до горя, пережитого Немиричем. Але ж результату не було, жодного результату!

Довелося вертатися в Кисилин ні з чим. Схоже, якщо по завершенні війни з бунтівними козаками католики візьмуться за виселення соцініянської громади з міста, то цього разу вони таки досягнуть своєї мети.

* * *

Юрій Немирич мріяв про своєрідне царство справедливості, яке можна було, на його думку, побудувати на території Речі Посполитої. Вірив у це щиро та пристрасно. Брати соцініяни, здавалось, мали би стати основою такого ідеального царства, а першим його оплотом мали б виступити південно-східні землі, що належали шляхті переважно русинського походження.

Проте всі його плани невідомо чому зазнавали краху. Спочатку бунтівні козаки під проводом Богдана Хмельницького забрали саме ці благословенні землі під свою Гетьманщину, а потім ректор і всі викладачі Кисилинської школи не вберегли синочка Томасика.

Та що ж це таке?! За що його переслідує злий рок?! А може, зовсім не землі русинської шляхти… а всієї Речі Посполитої мали би перетворитися на ідеальне царство справедливості?! Всі й одразу!!! Причому… під владою зовсім іншого правителя!..

Отак погляд Юрія Немирича і впав на Швецію, яка буквально через кілька років пролила на польські землі «Потоп».[41]

Травень-червень 2014 р., Київ

© Т. і О. Литовченки, 2014

Лада Лузина

Остаться на Кипре

После поездки на Северный Кипр я приняла решение остаться там навсегда… Если только мне удастся доказать, что замок королей Лузиньян – моя фамильная вотчина. А почему бы и нет? Будет здесь на одну легенду больше.

Хотя начать нужно с первой из них. Именно на Кипр вышла из моря богиня любви и красоты Афродита. Если же вспомнить, что по первоначальной, не кастрированной, версии красавица родилась не из пены, а из упавшего в воду семени своего отца Урана – станет понятно, почему сверху это остров похож на большой сперматозоид.

Мы подлетали туда – земля удивительным образом сливалась с небом, рельеф берега плавно перетекал в белоснежные скалы облаков, и ты впрямь ощущал себя греческим богом, глядящем на мир с высоты…

На земле все, как водится, было иным. Кипр на диво походил на наш Крым, и от этого ты сразу ощущал себя здесь, словно дома. Все пейзажи были знакомыми: море, горы, рыжие степи. Несколько раз, перемещаясь из города в город, я ловила себя на мысли: «А скоро ли Судак?» Как и Судакскую крепость, роскошный замок на набережной Гирне строили венецианцы. Как и в Крыму, здесь царили и турки, и византийцы, и итальянцы, и много других, и коллекция осколков иных цивилизаций, оставивших свой след, нанизывалась на нити туристических маршрутов.

На протянувшейся вдоль побережья горной гряде «Пять пальцев» высилась короной крепость Св. Илариона. По легенде – точнее по глубокому убеждению местных гидов, – побывав здесь, Уолт Дисней нарисовал свой волшебный замок, ставшей заставкой его кинокомпании. Все может быть, хоть он совсем не похож. Настоящий – намного волшебней! И я бы легко поверила, что Толкин написал здесь «Властелина Колец», а Дж. Мартин «Игру престолов». В Киеве я пришла в отчаяние – сделанные мной фотоснимки были не в силах передать сказочное, ирреальное чувство, которое ты испытываешь при виде множества башенок с балконами, переходами, стенами, вписавшимися в поднебесье между горных зубцов. Глядя снизу, ты просто не в силах поверить, что он может там устоять, что в такую высь можно забраться. Вскарабкавшись на второй уровень, сразу понимаешь древних французских королей Лузиньян, купивших Кипр у ордена Тамплиеров и правивших островом триста лет. Вид из замка, как из самолета, как из облаков – вотчины древних богов, у твоих ног лежит все побережье!

Волшебство шло по пятам. В это время года на Кипре не бывает дождя. Но стоило войти в полуразрушенный средневековый собор с французским названием Беллапаеф, вода рухнула с неба. И я сразу вспомнила «Имя Розы». Высокие сводчатые потолки, арки, обтрепавшиеся от времени готические кружева. Дождь, взявший меня в плен, наполнил древнюю развалину тревогой и жизнью, дождь был готическим – как сам собор. Он закончился почти так же быстро, как начался. Мы зашли в кофейню «У Рафета» напротив. Ее хозяин, старичок – тот самый Рафет, собственноручно сварил нам настоящий турецкий кофе. На полке стояло радио 30 –