Україна-Європа - Лада Лузіна
В столице Кипра Никосии я впервые вошла в мечеть. Обувь сняли у входа. Пол был затянут ковром, столь мягким, что хотелось лечь и немного поспать. Мечеть находилась в здании костела, неуловимо похожего на Нотр-Дам де Пари, только к крыше пристроили два минарета, и мне было сложно охарактеризовать свои чувства. Никосию разделили на две части между турецким и греческим Кипром. Границу изображала миролюбивая шеренга из цветочных горшков. Чтоб перейти и выпить кофе «у греков», достаточно было показать, что в паспорте у тебя есть шенгенская виза.
И снова впервые – я ехала на настоящий край земли, в самый хвостик «сперматозоида», и синее море видится то слева, то справа. Громадины пятизвездочных отелей – то в форме Ноева ковчега, то в виде древнегреческого храма – казались миражами в пустыне. В заповеднике Карпаз на дорогу выходили дикие ослики, они были в курсе, что сюда едут с единственной великою миссией – их покормить. По приезду к одному из ушастых выстраивалась целая очередь туристов с яблоками в руках. Осел стоял с видом Халифа на час и принимал подношения…
Здесь, на самом дальнем и узком краю острова, притаилась православной церковь Андрея Первозванного, и я вспомнила Киев. Как и в Киеве, прибыв на Кипр, апостол ударил о землю посохом – и от его удара забил родник. В отличие от киевского, вода бьет тут до сих пор и, само собой, считается святой. Край острова видится столь отчетливо, что трудно не вспомнить фильм «Остров». Маленькая церковь в заброшенном обветшалом здании, диковатый священник с окладистой бородой – первозданная архаика святого жития, запах которой доносится до нас со страниц «Киево-Печерского патерика»…
За дверью церкви Халиф ибн Осел доедает последнее яблоко.
Он не единственное почти священное животное в этих пенатах. Хозяин отеля, где мы обитали, не так давно потерял любимую жену – та, в свою очередь, очень любила кошек. В память о ней на территории живет вольной жизнью большое семейство кошачьих. К ним относятся с должным почтением.
Кошки, ожидающие, что туристы разделят с ними свой шведский стол, тоже ведут себя вежливо, не нахальничают, не пристают. Владеют иностранными языками – понимают и наше «кис-кис», и любое иное наречие…
Да, я непременно переберусь сюда жить, если мне удастся отсудить лузиньянский замок и организовать там Wi-Fi.
© Л. Лузина, 2014
Костянтин Матвієнко
Алгоритм для гопника
Джеронімо стояв на кормі річкового кораблика, який поволі йшов за течією Потомаку. У кільватері на темній воді лишалася борозна біло-жовтої піни. Вона котилася до берегів ледачими невеликим хвилями. Небо синіло якоюсь особливою прозорістю вересня, хоча початок осені у Вашингтоні зазвичай ще тішить подихом літа. Хмари вже бралися помаранчево-рожевими барвами надвечір'я.
Йому пригадався інший день 11 вересня. Тоді він, рівно на 12 років молодший, так само стояв на кормі прогулянкового кораблика. Був ранок. Дев'ята година. Починався перший рейс цього дня.
За склом рубки Джеронімо побачив, що капітану хтось подзвонив на мобільний, але той скинув дзвінок – саме розминалися із зустрічною яхтою. На палубі у пасажирів раптом теж якось враз почали дзвонити телефони. Зі схвильованих реплік Джеронімо збагнув: сталося щось погане і масштабне. Зітхнувши, він увімкнув і свій мобільний, який завжди відключав цього дня – не любив вислуховувати вітання з днем народження.
Поки розмірковував, кому телефонувати, екран спалахнув сигналом беззвучного виклику. Бос! Не встиг Джеронімо відповісти, коли якась полохлива матуся, побачивши, що її акселероване чадо – худий хлопець років тринадцяти і футів шести на зріст – низько нахилилося над облавком, також балакаючи по телефону, кинулася хапати його за футболку. Головою дебела жіночка підбила Джеронімо під лікоть і його телефон зник у пінному кільватері.
На палубі вже всі знали, що у Нью-Йорку в одну з веж Світового торгівельного центру врізався літак. Проклинаючи винуватицю загибелі телефону, Джеронімо попрямував до капітана, щоб зажадати повернутися до причалу, але той і сам, отримавши якусь вказівку по рації, почав розвертати суденце.
Джеронімо поглянув на годинника. За двадцять три хвилини десята. Згори насунувся важкий звук, що, здавалося, фізично причавив собою річку. Піднявши голову, він побачив над деревами великого літака, а наступної миті попереду праворуч пролунав сильний вибух. За прибережними деревами одразу здійнявся стовп вогню і чорного диму.
«Пентагон!» – збагнув Джеронімо. Палуба сповнилася криками жаху. Капітан одразу скерував кораблика до найближчого причалу, який був на іншому від місця вибуху березі. Під звуки сигналів мобільних телефонів, які знову немов сказилися, пасажири поспіхом залишили облавок. Утім, слід віддати належне капітанові та двом матросам – вони подбали, аби люди в паніці не штовхали одне одного.
Джеронімо майже бігцем дістався до генделика на набережній. Там був лише бармен, який переводив схвильований погляд з екрана телевізора у вікно, тоді знову на телевізор. На прохання про телефон він мовчки виставив на шинквас старий апарат, і знову прикипів до екрану. Джеронімо набрав мобільний боса.
– Зустрінемося на молі, – сказав бос, щойно впізнав його голос. – На звичному місці. В офісі може бути не… затишно.
Звичне місце являло собою лаву на бульварі навпроти Музею астронавтики. Не гаючись, Джеронімо помчав туди на таксі.
Бос, містер Курт Гогенлое, точніше сказати фон Гогенлое, був старшим за Джеронімо на два з гаком десятки років. Однак кров давніх швабських аристократів, вкупі з регулярно змінюваними молодими коханками, робили його на вигляд лише дещо старшим за тридцятирічного Джеронімо. Він помітив Курта здалеку. Бос неквапом походжав побіля лави і вельми вирізнявся своїм спокоєм на тлі знервованих перехожих, які поспішали залишити музеї та офіси. Протиснувшись у цьому натовпі до боса, Джеронімо сів на лаву. Курт акуратно склав свою довготелесу фігуру поряд.
– Почалося, – зітхнув він.
– Що? – запитав Джеронімо.
– Тектонічний зсув, Дже. Тектонічний зсув!
– Поясните, босе?
– Крапку у Другій світовій ми поставили у Хіросімі та Нагасакі. Поділили Світ навпіл із Советами. Відгородилися залізною завісою і почали…
– Даруйте, Курте, це, здається, довга історія, – перервав Джеронімо. – А чи маємо на це час зараз? – він вказав очима на сполоханий натовп.
– Маємо, Дже, бо хтось мусить подумати, що буде далі. Отож слухай. Після того як ми у 45-му році вдарили
