Україна-Європа - Лада Лузіна
Немиричу цей пункт договору був особливо близьким: полковник розумів, що правове урівнювання бунтівного православного люду з католицьким населенням дозволяє покращити свій стан і соцініянським громадам. Адже соцініяни воювали на боці королівської влади, а не розкольників-схизматиків! Отже, вірні не можуть бути гіршими від невірних… Розмірковуючи над цим пунктом договору, Юрій уперше відчув нехай дуже непевну, та все ж симпатію до бунтівників. Хоча своїми діями вони й намагалися розколоти Річ Посполиту, що не могло не зашкодити русинським землям, проте про руховні речі все ж таки дбали – цього у них не віднімеш!
Далі, бунтівники наполягли, щоб у Київському, Браславському, Чернігівському та Руському воєводствах все урядування та всі земські суддівства велися виключно руською мовою. Окрім того, книги й усі виписки із книг надалі мали видаватися також руським письмом, руська мова і руські письма запроваджувалися у земствах, каштелянствах, підкоморствах, староствах і гродствах. Привілейовані руські школи у прадавньому духовному центрі – Києві, а також в інших містах мали перебувати на казенному утриманні. Віднині отці єзуїти не мали права засновувати у тих містах свої школи або «переносити» єзуїтські школи на місце руських. Викладання тут мало вестися також руською мовою.
Поки тривали перемовини по кожному пункту, почало сутеніти. Люди втомилися, але всі були задоволені знайденими рішеннями. За вказівкою Його Королівської Величності та при узгодженні Богдана Хмельницького, переписувач змінив порядок розташування пунктів, написав коротеньку преамбулу й заключну частину. Потім переписав усе набіло латинською мовою у двох примірниках, обидва були негайно підписані Яном II Казимиром, до обох була прикладена канцелярська печатка. Й хоча договір ще належало затвердити на сеймі, всі прекрасно розуміли: так і станеться, бо іншого виходу просто немає.
* * *
Отаким чином був укладений Зборівський знаменитий договір, що підбив підсумки першого етапу Хмельниччини. Завдяки ньому була легалізована самоврядність українського козацтва у межах Речі Посполитої, втілена у новому державному утворенні – Війську Запорозькому, або Гетьманщині. Й навіть такі затяті скептики, як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич, дивились на те, що народжувалося у них на очах, з певною зацікавленістю.
Кисилин, початок вересня 1649 року
Немирич сидів, втупившись собі під ноги у підлогу й нічого не бачачи затуманеними очима. В узголів'ї труни, що стояла поруч, на високому свічнику потріскувало з півтори дюжини тоненьких свічок, а в тій ошатній чорній труні…
Господи, Боже милостивий, за що караєш Ти немічних людей, скидаючи на їхні плечі непереносимий тягар?! Це ж найтяжче випробування для батька – ховати власного сина, на якого покладалися всі сподівання.
Томасику мій любий, як же це ти, синочку?…
* * *
Вертатися додому одразу ж після жахливої поразки, якої польське військо зазнало на берегах Стрипи, Юрій не міг: полковникові посполитого рушіння належало терміново відвідати Київське воєводство, територія якого відходила Гетьманщині. Сім'я ж зачекає… Отже, Немирич відправив до дружини гінця з коротким листом, в якому попросив чекати на нього в Ракові.
На залагодження справ пішло днів десять, лише після того Юрій полишив Київське воєводство. У дорозі переймався переважно майбутньою долею Речі Посполитої у світлі Зборівського договору та його можливих наслідків. Подорож минула без жодних пригод і нічим особливим не запам'яталася. Проте опинившись у Ракові, Немирич був неприємно здивований, коли назустріч йому не вийшов ніхто.
З глибини дому долинали розпачливі зойки. Що тут сталося?!
Юрій увійшов до вітальної зали й остовпів, побачивши дике видовище: його люба Ельжбета лежала непритомною просто на підлозі, а довкола неї клопотали перелякані челядники.
– Що сталося?! – спитав він, широким кроком наближаючись до дружини. Вона вагітна, можливо, непритомність пов'язана з цим?…
– Біда, пане, жахлива біда: синок ваш Томас впав з коня і дуже-дуже забився!!! Нам щойно повідомили, тож пані Ельжбета…
…Отямився дуже вчасно, бо ще мить – і придушив би старого Самійла, який на свою біду опинився найближче до пана. Тим часом челядники привели до тями також дружину й повідали наступне.
Нещастя з їхнім найстаршим сином Томасом сталося в соцініянській школі у Кисилині. Звідти одразу ж відправили двох гінців – до батьків постраждалого учня й до дядька Стефана Немирича. Оскільки маєток останнього розташований ближче, мабуть, Стефан вже на місці.
Не перевдягнувшись і не з'ївши ані крихти, Немирич лише переконався, що з дружиною все гаразд, коротко мовив до неї:
– Я їду сам негайно, наздоганяй.
І відбув до Кисилина на свіжому коні, завбачливо приведеному зі стайні. Гнав гнідого немилосердно, по дорозі змінював скакунів двічі, щоразу лишаючи нещасних змилених тварин у найжалюгіднішому стані. Тепер докоряв собі, що відправився до Київського воєводства і таким чином не скористався шансом бодай трохи побути із сім'єю. Якби повернувся додому одразу після битви, якби відвідав любого синочка в Кисилині – хто-зна, як би все обернулося…
І ще молився, аби з Томасом нічого не сталося до його прибуття. Нещастя сталося вчора, до Ракова гонець примчав сьогодні, у школі він буде тільки завтра… Чи встигне?… Дай-то Боже!
До Кисилина Юрій дістався вже перед світанком наступного дня. На щастя, синочок був живий, і брат Стефан справді встиг дістатися сюди раніше від усіх. Новоприбулий тільки й вимовив:
– Дякую тобі, Господи…
Зважаючи на роль, яку Немирич відігравав у створенні й утриманні соцініянської школи, а також на його значущість у середовищі польської шляхти, Томаса розмістили в особистих покоях пана ректора. Та коли стурбований батько висловив бажання негайно побачити сина, місцевий лікар заперечив категорично:
– Що ви таке кажете, пане?! Я дав юнакові снодійне, він ледь-ледь зміг заснути! Не будіть його, нехай поспить бодай трохи.
– Але він живий?! Живий?! – Юрій схопив лікаря за плечі й щосили трусонув.
– Живий, пане, звісно що живий! От тільки будити його не треба. Повірте, зараз міцний сон для нього – це найкращі ліки!
– Ну, гаразд, – мовив Немирич стомлено і додав: – Залиште мене у спокої.
– Так-так, пане, і вам також перепочити не завадить…
Та Юрій раптом передумав.
– Хоча ні. Принесіть спочатку пару-трійку скибок хліба й води, а потім розкажіть хто-небудь, як усе сталося.
Це було все, що він здатен був з'їсти у нинішньому стані. Хоча й відчував, що навіть така більш ніж скромна їжа не лізтиме в пошерхлу горлянку, оскільки…
Томасику, любий синочку!!!
– То як же це сталося? – спитав похмуро, ні до кого конкретно не звертаючись. Пан ректор зробив лікареві і двом присутнім служникам знак вийти геть і заходився давати пояснення.
* * *
По завершенні літніх вакацій[37]
