Україна-Європа - Лада Лузіна
І все ж таки у Кисилині панував смуток. Щоб трохи розвіяти його на лоні чудової місцевої природи, у першу ж неділю одразу після урочистого вранішнього богослужіння учні соцініянсьської школи зібралися разом зі своїми викладачами на великій галявині на березі Стоходу. Все було тихо-мирно, коли раптом з боку міста долинув і почав поступово наростати розпачливий лемент.
Як виявилося згодом, на східну окраїну Кисилина вдерся розлючений натовп якихось негідників, що назвалися «чесними любельськими[38] месниками». Прибульці швидко дісталися центру міста й почали бешкетували, вимагаючи негайного виконання рішення Любельського трибуналу кількарічної давнини, а саме: закрити соцініянський збір у Кисилині, ліквідувати соцініянську школу, вигнати з міста всіх провідників-аріян, стягнути зі шляхтича Юрія Чаплича-Шпановського серйозні штрафи (по півтисячі злотих) на користь Луцької католицької капітули та чесного суду у місті Володимирі.
Поразку під Зборовим «любельські месники» чомусь пов'язували саме з невиконанням цих рішень. Мовляв, що козаки-схизматики,[39] що соцініяни – всі одним миром мазані, всі проти чесних латинян.[40] А тому чим скоріше ці єретики заберуться з Кисилина, тим краще для них самих… інакше нехай начуваються!!!
Доки жителі міста намагалися заспокоїти «чесних месників» зі славетного Любеля, від їхнього натовпу відділилися пару дюжин здорованів та пішли в соцініянську школу, щоб вигнати звідти учнів і в такий спосіб бодай частково зреалізувати свої наміри. Проте оскільки у школі було порожньо, бешкетники дуже розлютилися, почали трощити двері в будівлях, бити шибки, ламати меблі…
У цей момент на місці подій несподівано з'явився один з молодших учнів: допитливий хлопчина непомітно втік з галявини на березі Стоходу, щоб подивитися, що ж це коїться у школі?! Його негайно схопили, люто настрахали і змусили показати, куди поділася решта учнів з усіма викладачами. Природно, нажаханий хлопчина повів здорованів на місце прогулянки старших товаришів.
Коли на дорозі, що йшла уздовж берега річки, здійнялася курява, всі перелякалися. Здалеку неможливо було визначити, наскільки численний натовп суне до них і з кого, власне, він складається. До галявини долинали тільки нечленороздільні, проте явно ворожі вигуки та голосний дитячий плач. Як школярі, так і викладачі відверто розгубилися. І тут несподівано для всіх заговорив Томас:
– Маєток мого дядька Стефана знаходиться не надто далеко. Якщо дозволите, я спробую попередити його про нашу біду…
Так і не розібравшись достеменно, що ж відбувається, хтось із викладачів дозволив юнакові діяти на власний розсуд. Томас одразу ж кинувся виконувати свій задум.
Між тим нажаханий молодший учень привів «чесних любельських месників» на галявину, де учні й викладачі соцініянської школи чекали подальшого розвитку подій. Однак нічого жахливого не сталося: прибульці передали в руки товаришам заплаканого молодшого школяра і вкотре запропонували полишити межі Кисилина. З'ясування стосунків так і не вийшло за межі словесної баталії.
У його розпалі на мальовничому березі Стоходу з'явився пан ректор власною персоною. Річ у тім, що він не пішов зранку з усіма на прогулянку, бо на запрошення кисилинського війта відправився до нього у гості. Благополучно пересидівши там пік безладів, пан ректор поспішив до школи, тільки-но небезпека минула. Побачивши тамтешній розгардіяш, сполошився й поспіхом попрямував на берег річки.
На щастя, своє обурення «чесні любельські месники» вже встигли зірвати, ламаючи і трощачи шкільне майно – отже, тепер красномовства пана ректора цілком вистачило, аби вмовити бешкетників залишити учнів та викладачів у спокої. На-останок пригрозивши новим судовим трибуналом й іншими неприємностями, «месники» пішли геть. Тоді учні й викладачі нарешті змогли повернутися до школи, де до самого вечора довелось наводити лад.
Відсутністю Томаса Немирича ніхто не переймався. Всі розуміли, що юнак вже давно дістався маєтку свого дядька і що невдовзі останній привезе племінника назад до Кисилина. Коли їхньої появи не дочекалися навіть після вечірньої молитви, вирішили, що юнак залишився ночувати у дядьковому маєтку. І знов ніхто не переймався його відсутністю.
Як раптом Томаса привезли якісь селяни просто посеред глухої ночі! Закусивши губи, блідий немов смерть юнак лежав в обшарпаному селянському возі на довгій дошці. Коли дошку обережно підняли, щоб перенести до особистих покоїв пана ректора, і трішечки перекосили, він не стримався й засичав від болю: виявляється, у нього була зламана шия.
Один з переляканих селян, від яких зажадали негайних пояснень, розповів наступне. Томас прибіг до цього чоловіка вдень і спочатку вимагав, потім благав дати коня. Попри відсутність при собі грошей, обіцяв солідну винагороду або від свого батька, або від дядька – в залежності від того, хто першим з'явиться в Кисилині. Божився, що там сталася жахлива біда, що йдеться буквально про вибір між життям і смертю!..
Кінь у селянина був – от тільки не було сідла: бо навіщо хліборобу оте сідло. Тепер би воно, звісно ж, ще й як згодилось би, та хто ж міг знати заздалегідь… Отже, не варто явно заможному вченому паничеві їздити верхи за таких умов! Але Томас не бажав слухати ніяких умовлянь. Наполягав на своєму: там, у Кисилині жахлива біда, можуть загинути люди, то невже відсутність сідла повинна його зупинити?! Він і без того сідла прекрасно обійдеться. Можна ж триматися за кінську шию чи принаймні за гриву… Їхати ж зовсім недалеко – тож нічого страшного, він упорається!
Що ж, нехай так, вирішив селянин і поступився. Привів зі стайні свою кобилку, допоміг вченому паничеві вмоститися на кінській спині, плеснув на прощання буланку по крупу. Трохи постояв, поглядом проводжаючи вершника, та й пішов займатися своїми справами.
Вже вечоріло, коли до селянина прибіг схвильований сусіда й розповів, що на далекій межі його земельного наділу стоїть кобилка, біля ніг якої лежить незнайомий юнак, вдягнений так, як зазвичай вдягаються соцініянські школярі. Сусіда легко упізнав знайому буланку, тож одразу побіг до її власника, щоб повідомити про все побачене. Було очевидно, що юнак таки не втримався на кінські спині без сідла і впав. Причому, очевидно, не дуже вдало…
Поки переполохані селяни бігали до юнака, щоб з'ясувати його стан (бо сусіда, на жаль, не здогадався зробити того одразу), поки споряджали воза, укладали
