Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

Самоприсипляння — небезпечна штука, згадаймо Джона Донна: по кому б не лунав подзвін, він завжди по тобі. І я рада, що це збагнули в Швеції й Німеччині, де вже вийшли друком переклади «Чорнобильської молитви» (і навіть отримали премію Ляйпціґського книжкового ярмарку «За європейське порозуміння»), і у Франції та геть далеких од місця дії Сполучених Штатах, де книжка нині готується до публікації, — рада, що основні уроки Чорнобиля, так нещадно-наочно потверджені дослідженням С. Алексієвич, — уроки, на позір начебто й простісінькі (наче Десять Заповідей, на зрозуміння котрих, проте, не кожному вистачає прожитого життя): що людство — єдине, поверх усіх споруджених ним усередині себе кордонів, і єдине не лише в собі, а й із усім живим на планеті (привіт од Вернадського, Тейяра де Шардена та іже з ними!), — ці уроки таки, відай, не пропадуть намарне. Коли абстракція прибирає подобу покинутої в зоні суки зі щенятами, яка в мить перед пострілом дивиться у вічі людині з рушницею, вона, що не кажіть, перестає бути абстракцією, і вам уже не позбутися відчуття, наче в ту суку ви стріляли саморуч — ви, ви, гомо сапієнсе, не озирайтеся! — і коли вмираюча од лейкемії дівчинка з моторошною яснозорістю старої відунки спокійно каже: «Ми помремо, і нас забудуть», — мені також важко уявити людину, яка б хоч на мить не почулася кровно винуватою перед пам’яттю тої дитини. Найтяжче, однак, інше. Із записаних Світланою Алексієвич монологів її земляків поступово хоч-не-хоч складається враження, ніби чи не в такій-от функції — власною смертю послужити глобальним уроком, — вони починають вбачати свій, нарешті віднайдений, національний приділ, своєрідну «всесвітньо-історичну місію» Білорусі. В істоті тут та сама, згадана одним із героїв, туга безсловесного статиста, що на нього обернено цілий народ, «за роллю» — за реплікою цим разом у «драмі світового духа», хай би ту репліку кинуто і з даху палаючого реактора чи з глибини «місячного ландшафту»: несвідомий протест проти совкової нівелюючої заглади, проти потоплення в морі тоталітарного «ми», однак усе ще без відчуття власної неповторної вартости — цим разом родової, духовно-культурної (а в такому випадку потоптану колективну гідність нестак-то важко загодити — ну хоч би й кандидатурою «свого», «простого білоруського хлопця» на посаду «правителя всея Русі»: амбіція кріпацьких бунтів рідко ж коли сягала далі висунення в монархи самозванця з власних лав)... І боляче сьогодні читати на касеті мінського рок-гурту «Новає неба» — речника дуже молодої й дуже субтильно-інтеліґентської національної культури, — на місці традиційної подяки спонсорам, гірко-розпачливий чи то жарт, чи то зойк: «Особлива подяка білоруському народові за наслідки всіх референдумів», — та навряд чи цей саркастичний випад і досягне адресата, в того-бо наразі, гай-гай, зовсім інші кумири...

Вельми характерно, що й книжку С. Алексієвич в оригіналі написано по-російськи — точніше, тим безликим, граматично правильним колоніальним «ньюспіком», який дощенту затирає будь-які індивідуальні прикмети мовця, — написано, сказати б, «думками», а не власне-мовленням, «про що», а не «як». У перекладі я спробувала, скільки змога, «підреставрувати» мовні «автопортрети» персонажів, орієнтуючись переважно на їхні українські лінґвосоціальні відповідники — від діалекту бабусь-поліщучок та завчено-«правильної» мови містечкових «еліт» до міського суржику й професійно-плинної інтелігентської «літературщини», — не треба бути літератором, аби розуміти, що в таких «маленьких радощах» і криється головна чуттєва втіха письменницької праці, тож я, ніяк не в змозі втямити, чом це відмовила собі в них С. Алексієвич, не зберігши в запису бодай автентичної селянської «трасянки», потелефонувала їй із цим питанням до Мінська — і почула у відповідь, що ніяких соціолектів, ані навіть діалектів у догоряючій, як скіпка, сучасній білоруській мові вже не існує — де про таку розкіш мріяти! — що отим самим однаковим, блідим і безбарвним «президентським» «ньюспіком» і розмовляє майже ціла країна — країна, в якій наклад рідномовної книжки міг би скласти вже щонайвище п’ятсот примірників, тобто те, що американці звуть «бульк у Пасифіку»: «по-своєму» (хоча — де воно, те «своє»?, що «свого» може зоставатися по тотальному вивласненню-колективізації?) «Чорнобильська молитва» просто не була би прочитана...

І згадалась мені одна з героїнь книжки, безслідно загублена «в чужому світі» німа горбуля Анна Сушко, котру марно розшукують вивезені з зони односельці за головною прикметою — коли їй болить, вона «пісню заводить», що означає — скімлить без слів, як поранене звіря, — самим голосом. Оце, либонь, і є той найавтентичніший «власний голос», що зостався загубленому на перехресних кресах імперій народові, який віками од щедрот своїх на всі боки роздаровував сусідам найбільших титанів слова: тим — Міцкевича, тим — Достоєвського, не згадуючи вже про новіших «литовських поляків» (властиво, сполонізованих білорусів, що, від Радзивілів почавши, йменували були себе «поляками білоруського кореня» — аналог наших галицьких gente Rutheniі, natione Poloni) — ну хоча б Ч. Мілоша Й Т. Конвіцького (та й нам, чого гріха таїти, дещиця з братнього столу перепала — сам тільки А. Кримський чого варт!), — це, щоб не сягати глибше в тьму середньовіччя, в добу бароко — хто вже тепер розгледить, що там було «на вході»! А «на виході» — Анна Сушко, «німа змалечку, шістдесят год, грамоти не вчилася», тому скаржиться — «без слів, самим голосом: а-а-а...»

Цей голос звучить мені в ушу, як музичний супровід до цілої книжки. Власне, книжка і є спробою розшифрувати цей голос. Я переклала її тому, що завинила перед Анною Сушко — за Кримського, за Достоєвського, за Міцкевича, за Мілоша, і список цей можна продовжувати до нескінченности...

...І, наостанці, трохи особистого. У студентські роки, на початку вісімдесятих, ми з друзями плавали на байдарках по білоруській Півночі — від Мяделя до Браславських озер, отож ближче до іншої атомної з тих, якими, мов загнаного звіра червоними прапорцями, звідусюди обложено Білорусь, — Італійської. Місця здавалися заповідними — озера, болота, ліси, первозданна, сонно зітхаюча з туману незрозумілими звуками, як перед шостим днем творення, тиша, і сливе тижнями поспіль — жодної душі на очі, хіба вряди-годи гирилиця чорних рублених лазень при березі викаже ймовірну близькість села, та ще на островах траплялися покинуті церкви — старосвітські, дерев’яні, барокові, куди прихожани мусили припливати в неділю човнами, — точніше, то були костьоли, бо в одному я підібрала на хорах кілька залуб’янілих вижовклих аркушів із нотного альбому органіста — «Ave Maria», «Те Deum»... Ті аркуші й досі в мене є — єдина моя матеріальна пам’ятка про таємничий народ, який