Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Я пам’ятаю море... Ми ще їздили з ним на море, я запам’ятала, що моря так само багато, як і неба. Подруга з чоловіком... Вони теж з нами поїхали... І вона згадує: «Море брудне. Усі боялися холерою заразитись». Щось таке газети писали... Я пам’ятаю інакше... У яскравих тонах... Пам’ятаю, що море було всюди, як і небо. Синє-синє. І він поруч. Я для любови родилася. Для щасливого кохання... У школі дівчата мріяли: хто до інституту вступити, хто поїхать на комсомольську стройку, а я хотіла вийти заміж. Кохати, дуже-дуже, як Наташа Ростова. Тільки кохати! Але нікому не признавалася, бо тоді, ви мусите пам’ятати, велено було мріяти тільки про комсомольську стройку. Нам таке вмовляли. Рвалися в Сибір, у непролазну тайгу, співали, пригадуєте, «за туманом і за запахом тайги». В інститут першого року не втрапила, недобрала балів, пішла працювати на телефонну станцію. Там ми з ним і познайомилися... Я чергувала... І я сама його на собі вженила, я його попросила: «Женися зі мною. Я так тебе люблю!» Закохалась по вуха. Такий красивий хлопець... Я... Я під хмарами літала. Сама його попросила: «Женися зі мною». (Усміхається).
Іншим разом загадаюся й вишукую собі різні розради: а може, смерть — іще не кінець, він тільки змінився й живе десь у іншому світі. Десь поруч? Я працюю в бібліотеці, багато книжок читаю, з різними людьми стрічаюся. Мені хочеться говорити про смерть. Збагнути. Я розради шукаю. Із газет, із книжок вичитую... У театр іду, якщо там про це, про смерть... Мені фізично без нього боляче, я не можу сама...
Він не хотів іти до лікаря: «Я нічого не чую. Мені не болить». А лімфовузли вже стали завбільшки з куряче яйце. Силою запхала в машину й відвезла в поліклініку. Послали до онколога. Один лікар глянув, покликав другого: «Тут іще один чорнобилець». І вже вони його не відпустили. Через тиждень зробили операцію: видалили повністю щитовидну залозу, гортань і замінили якимись рурочками. Еге ж... (Вмовкає). Еге ж, тепер я знаю, що й то ще була щаслива пора. Господи! Якими я глупствами займалася: бігала по крамницях, купувала гостинці лікарям — коробки цукерок, імпортні лікери. Нянечкам шоколадки. І вони брали. А він із мене підсміхався: «Зрозумій, вони — не боги. А хімії й опромінення тут на всіх стане. Дадуть і без цукерок». Але я мчала на другий кінець міста по торт «Пташине молоко» або французькі парфуми — усе тоді тільки по знайомству, з-під поли. Перед випискою додому... Ми... Ми їдемо додому! Мені дали спеціального шприца, показали, як ним орудувати. Я його мала годувати через той шприц. Усього навчилася. Чотири рази денно варила що-небудь свіженьке, конче свіженьке, перемелювала на м’ясорубці, перетирала на ситечку й потім набирала в шприц. Проколювала одну з рурок, найбільшу, а та вела в шлунок... Але він перестав відчувати запахи, розрізняти. Спитаю: «Смачне?» Не знає.
Але ми все одно ще кілька разів бігали в кіно. І там цілувалися. Зависли на такій тоню-ю-сінькій ниточці, а нам здавалося, ніби знов зачепилися за життя. Про Чорнобиль старалися не говорити. Не згадувати. Заборонена тема... До телефону його не підпускаю. Перехоплюю. Хлопці його один по одному вмирають... Заборонена тема... Але якось уранці буджу його, подаю халата, а він не може встати. І сказати нічого не може... Перестав говорити. Очі отакенні... От коли він злякався... Еге ж... (Знову вмовкає). Лишався нам іще рік... Цілий той рік він умирав... Щодень йому гіршає й гіршає, і він же знає, що його хлопці вмирають... Ми ж іще й із цим жили... Із цим чеканням... Кажуть — Чорнобиль, пишуть — Чорнобиль. Але ніхто не знає, що воно... Усе тепер у нас інакше: народжуємося не такі, помираємо не так. Не так, як усі. Ви мене спитайте, як умирають після Чорнобиля? Чоловік, якого я любила, так любила, що якби сама його народила, то не могла б любити більше, у мене на очах перетворювався... На страховище... Видалили лімфовузли, їх нема й порушився кровообіг, і ніс уже якось перехнябився, розрісся ледь не втроє, і очі вже якісь інші — зизом у різні боки, у них посвіт незнайомий з’явився і вираз, наче не він, а ще хтось звідти визирає... Потім одне око зовсім заплющилося. А я за що боюся? Мені аби тільки він себе не побачив. Не запам’ятав таким. Але він став просити мене, показувати руками, мовляв, принеси дзеркало. Я то на кухню втечу, нібито забула, не чула, то ще щось вигадаю. Два дні його так дурила, на третій пише мені у зшиточок, із трьома великими знаками оклику: «Дай дзеркало!!!» У нас уже був зшиточок, олівчик, ми вже таким чином спілкувалися, бо він навіть пошепки говорити не міг, навіть шепіт йому не виходив. Повна німота. Я мерщій на кухню, каструлями грюкаю. Не читала, не чула. Знов мені пише: «Дай дзеркало!!!» — і з цими окличниками... Принесла йому дзеркало, найменшеньке. Глипнув, схопився за голову й ну качатися по ліжку... Я — до нього, вмовляти... «От трохи піддужчаєш, і поїдемо з тобою кудись у покинуте село. Купимо хату й будемо там жити, якщо не захочеш у місті, де людей багато. Будемо жити самі». Я його не дурила, я б із ним поїхала куди завгодно, аби тільки він був, а який — байдуже. Він — і все. Я його не дурила...
Не згадаю нічого, про що б змовчати хотілося. А було все... Я так далеко зазирнула, може, вже поза смерть... (Спиняється).
Мені було шістнадцять років, коли ми познайомилися, він старший за мене на сім років. Два роки зустрічалися. Я дуже люблю в нас у Мінську район біля головпошти, вулицю Володарського, там під годинником він мені побачення призначав. А
