Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович
Ні на мить собі не уявляла, що ми розлучимося... Що... Уже знала, але не уявляла... Моя мама... Його брат... Вони мене готують, натякають, що лікарі, мовляв, радять, дають направлення, одне слово, є під Мінськом спеціальна лікарня, де раніше конали отакі-от приречені... Афганці... Без рук, без ніг... А тепер туди чорнобильців везуть. Умовляють мене: там йому буде ліпше, лікарі завжди під рукою. Не хотіла, я й чути за таке не хотіла. Тоді вони його переконали, і він мене став благати: «Відвези туди. Не мучся». А я то бюлетень прошу, то на роботі відпустку на свій рахунок виканючую. За законом бюлетень дають тільки для догляду за хворою дитиною, а відпустку на свій рахунок не більше, ніж на місяць. Та він цілого нашого зошита був списав. Узяв із мене слово, що я його туди відвезу. Поїхала я машиною з його братом. Край села, звалось воно Гребєнка, стояв великий дерев’яний будинок, колодязь розвалений. Туалет надворі. Бабці якісь у чорному... Богомільні... Геть і з машини не рушилась. Не встала. Вночі цілую його: «Як ти міг мене про таке просити? Ніколи цьому не буть! Ніколи!!» Я його всенького цілувала...
Найстрашніше — останні тижні... Півгодини пісяли в півлітрову баночку. Очей не зведе. Соромно йому. «Ну, як ти можеш так думати?!» — цілую його. Останнього дня випала хвилина: він розплющив очі, сів, посміхнувся й сказав: «Валюшка!..» Я заніміла від щастя... Від його голосу...
Із роботи подзвонили: «Ми червону грамоту принесемо». Питаю в нього: «Хочуть твої хлопці прийти. Грамоту вручать». Головою крутить: ні-ні! Але вони приїхали... Гроші якісь принесли, грамоту в червоній папці з фотографією Леніна. Взяла її та й думаю: «За що ж він помирає? У газетах онде пишуть, що це не тільки Чорнобиль, що це комунізм вибухнув. Радянське життя скінчилося. А профіль на червоній папочці той самий...» Хотіли йому хлопці якісь слова добрі сказать, але він ковдрою накрився, тільки чуприна стирчала. Постояли над ним і пішли. Він уже боявся людей... Одної мене не боявся. Але помирає людина сама... Я його кликала, та він уже очей не розплющував. Тільки дихав... Як ховали, прикрила йому лице двома носовичками. Як хто просив показать, я відслоняла. Одна жінка впала... А колись вона його любила, я його до неї ревнувала. «Дай останній раз гляну». — «Дивись». Я не розказала, що коли він умер, ніхто не міг до нього підступитися, усі лякались. А родичам самим у нас не можна обмивати, вбирати. За нашим слов’янським звичаєм. Привезли з моргу двох санітарів, ті попросили горілки: «Всяке бачили, — призналися, — розбитих, порізаних, трупи дітей після пожежі... А таке вперше...» (Замовкає). Він умер і лежав гарячий-гарячий. Торкнутись не можна було... Я годинники в домі зупинила... Сьома ранку... І наші годинники по сей день стоять, не заводяться... Майстра викликали, той руками розводить: «Тут не механіка й не фізика, а метафізика».
Перші дні... Без нього... Спала два дні, не могли добудиться, встану, поп’ю води, навіть не їла, і знов на подушку валюся. Сьогодні мені дивно, незбагненно: як це я могла заснути? У подруги чоловік помирав, то тарілками в неї жбурляв. Плакав. Чого вона така молода, гарна? А мій тільки дивився на мене й дивився... У зшиток наш написав: «Умру, спали мій прах. Я хочу, щоб ти не боялась». Чому він так вирішив? Ну, всякі чутки: ніби чорнобильці й по смерті «світяться»... Уночі над могилами світло стоїть... Я сама читала, що могили чорнобильських пожежників, котрі в московських госпіталях померли й поховані під Москвою в Мітіно, люди обходять стороною, своїх небіжчиків коло них не кладуть. Мерці мерців бояться, уже не кажучи про живих. Бо ніхто не знає, що то таке — Чорнобиль. Самі здогади. Передчуття. Він привіз із Чорнобиля білий костюм, що в ньому там працював. Штани, спецовка... Так цей костюм лежав у нас на антресолях до самої його смерти. Потім мама вирішила: «Треба викинути всі його речі». У неї був страх... А я геть і той костюм берегла. Злочинниця! У мене ж діти в домі. Дочка й син... Відвезли за місто й закопали... Я багато книжок перечитала, я живу серед книжок, але нічого пояснити не вміють. Привезли урночку... Не страшно... Я рукою полапала, і там щось дрібненьке, як рінь на морському березі, з піском, це крижово-клубові кісточки. Перед цим до речей його торкалася — не чую, а тут мов обняла. Уночі, пам’ятаю, він — мертвий, сиджу коло нього. І враз якийсь димок... Вдруге побачила цей димок над ним у крематорії... Його душа... Ніхто її не бачив, а я бачила... Відчуття таке: ще раз побачились...
Яка ж я була щаслива! Яка щаслива... Він подасться у відрядження... Я дні, години лічу до нашої зустрічі. Секундочки! Я фізично без нього не можу... Не можу! (Затуляє обличчя руками). Згадую... Поїдемо з ним у село до його сестри, вона ввечері показує: «Тобі в цій кімнаті постелила, а йому в тій». Перезирнемося й розсміємося. Не уявляли, як можна спати нарізно, у різних кімнатах. Тільки разом. Не можу без нього... Не можу! Багато хто сваталися... Брат його сватавсь... Вони такі до себе подібні... Зріст. Навіть хода. Та мені здається, як до мене хто інший доторкнеться, я буду плакати й плакати. Ніколи не зупинюся...
Хто його в мене забрав? За яким правом? Принесли повістку з червоною смугою дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року...
(Приносить альбом. Показує весільні фотографії. І коли вже збираюся прощатись, вона мене перепиняє).
Як мені далі жити? Я вам не все... Не до кінця... Я була щаслива... Несамовито. Є тайни... Може, не треба мого імені. Молитви читають у тайні. Подумки... (Вмовкає). Ні, назвіть ім’я! Богові нагадайте... Я хочу знати... Я хочу збагнути, нащо нам даються такі страждання? За що? Попервах було здавалося, що в мене після всього в погляді щось темне з’явиться. Чуже. Я не витримаю... Що мене врятувало? Виштовхало назад до життя? Повернуло... Мій син... Я маю ще одного сина. Нашого з ним першого сина... Він давно хворий... Він виріс, але світ бачить по-дитячому, очима п’ятилітнього хлопчика. Я хочу тепер бути з ним. Мрію поміняти квартиру ближче до Новинок, там у нас психіатрична лікарня. Усе своє життя він живе там. Такий лікарський вирок: щоб жити, він мусить бути там. Я їжджу туди у вихідні. Зустрічає мене: «А де
