Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

Будемо разом із ним чекати. Я читатиму пошепки свою чорнобильську молитву... А він — дивитиметься собі на світ дитячими очима...»

Валентина Тимофіївна Апанасевич,

дружина ліквідатора

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

«...Київське бюро подорожей пропонує туристичні поїздки в Чорнобиль...

Розроблено маршрут, який починається з мертвого міста Прип’ять: туристи оглядають покинуті багатоповерхові будинки з почорнілою білизною на балконах і дитячими візочками. Колишню міліцію, лікарню й міськком партії. Тут іще збереглися гасла комуністичних часів — їх і радіація не бере.

Із міста Прип’ять маршрут пролягає через мертві села, де по хатах серед білого дня нишпорять вовки й дики. Розплодилося — тьма!..

А кульмінацією поїздки чи, як пишуть у рекламі, її «родзинкою» вважається огляд об’єкта «Укриття» чи, простіше, — саркофага. Нашвидкуруч споруджений над вибухлим четвертим блоком, він давно пішов тріщинами, крізь які «фонить» смертельна начинка — рештки ядерного палива. Буде про що розповісти друзям, коли повернетеся додому. Це вам не на Канарських островах побувати чи в Маямі. Завершується екскурсія знімкуванням на згадку біля стели на честь загиблих героїв Чорнобиля, щоб ви відчули себе причетними до історії.

Ну а в кінці подорожі аматорам екстремального туризму пропонують пікнік — обід із екологічно чистих продуктів із червоним вином... І російською водкою... Вам обіцяють, що за день, пробутий у зоні, ви отримаєте дозу меншу, ніж під час рентгенівського обстеження. Втім, купатися, їсти впійману рибу чи дичину не радять. Як і збирати ягоди та гриби, пекти їх на вогнищі. Дарувати жінкам польові квіти.

Гадаєте, це маячня? Помиляєтеся, на ядерний туризм неябиякий попит, особливо серед західних туристів. Люди вибираються по нові сильні враження, що їх уже мало де в світі знайдеш, надто-бо він обжитий і доступний. Жити стає нудно. А хочеться чогось вічного...

Відвідайте ядерну Мекку... Ціни помірні»...

За матеріалами білоруських газет. 2005 р.

1985–2005

Оксана Забужко

ПОСТСКРИПТУМ

Монолог перекладача про подзвін покинутих храмів

Перекладаючи, неминуче втягуєшся в силове поле авторського стилю й способу думання. «Чому я написала цю книжку?» — рефлектує сама з собою Світлана Алексієвич, перш ніж обрушити на нас увімкнений на повну гучність, і справді-таки всенародний, хор голосів, — запитання, що могло б видатися непотрібно манірним (адже читача, коли він береться до книжки, якнайменше обходять авторські особисті мотиви й принуки — чи ти пишеш, бо тобі болить зуб, чи душа, а чи через те, що борги обсіли, йому, читачеві, однаковісінько), — могло б, кажу, якби не та обставина, що в її чорнобильській хроніці Світлані Алексієвич належиться таке само право голосу, як і кожному із записаних нею мовців: вона тут не-стак автор у строго-канонічному літературознавчому сенсі терміна, як співавтор, голос із того хору, що ним сама-таки й диригує, бо ж Чорнобиль є так само й її, тепер уже довічним, «екзистенційним страхом», і з-посеред решти жертв її вирізняє — єдино особлива, професійна, людська й жіноча мужність глянути цьому страхові просто в його «великі» (та ще й «багатофасетні»!) очі. Отож чисто «по-перекладацькому» впадаючи авторові в річ, я так само запитую себе: «Чому я переклала цю книжку?» — і відповідь, парадоксальним чином, так само виявляється далеко не тільки «моєю».

Причина перша — егоїстична: схожа книжка мала б існувати і в нашій, нарівні ж із білоруською враженій Чорнобилем культурі, де, одначе, нікому не стало — не духу навіть, а радше притомности б то, чи що — її написати. Чорнобиль, цей своєрідний цивілізаційний тест на психологічну адекватність (точніше, неадекватність!) людини витвореній нею інструментальній реальності, за одним заходом вельми брутально розквитався й із цілим періодом в історії літератури: десятиліттями скніюча в загумінку дисидентської «кухні» без доступу хоч чистого, хоч затруєного, але повітря «знадвору», наша дистрофічна література вже просто нездужала підняти такий предмет. Єдина, жанрово точна (документ! — «факти, і тільки факти», як слушно твердить один із героїв С. Алексієвич) спроба, вчинена зараз «по гарячих слідах», — «Чорнобиль» Ю. Щербака — не виламалась поза межі тогочасної «перебудовчо»-журналістської «докси», а широкого потоку «проза колгоспних підлітків», як іменував був іще Стус наше підрадянське письменство, могла хіба лиш найбездарнішим чином «закучерявити» трагедію, навіть не підозрюючи про її істинний масштаб (що вона, нічтоже сумняшеся, й спробувала була вчинити — вже, щоправда, без жодного суспільного резонансу). У цій кризовій ситуації честь української культури порятували кінодокументалісти, за що їм, ясна річ, належиться низенький уклін і од сучасників, і од нащадків, — а однак незаперечно (тут дозволю собі запитувати Сола Беллов), що «кінематограф і телебачення прив’язують нас до зовнішньої, публічної сторони буття, тимчасом як усе, що вимагає тонших, вкрадливіших підступів до людської душі (і що, додам, і становить неподільну домену літератури. — О. З.), залишається непередаваним».

С. Алексієвич ризикнула підважити словом власне той темний, неартикульований масив колективного досвіду, що його письменство досі бралось хіба ледь-ледь поялозити, як цукерку язиком, і тут-таки кидало за нестравністю, — причому зробила це з безстрашністю, притаманною саме жінкам (ну й ще, може, медикам...). Така безстрашність не гидує жодними, навіть найбільш «долішніми», фізіологічно-«тварними» сторонами буття, і невипадково, до речі, найвідвертішими співрозмовницями авторки виявилися, знов-таки, жінки — чоловіки постали куди «закритішими», «застебнутішими» на «ґудзики» всталених нормативів, і, щойно доходить до особистого — чи то смерти дитини, чи подробиць інтимного життя, — ледь не в одну душу замикаються: «далі говорити не хочу». Згадую в цьому зв’язку апокаліптичний київський травень 1986-го, болісні й трудні початки нашого визволення від генетичного совкового страху перед владою — під тиском страху куди дужчого, бо метафізичного, страху перед тим, перед чим влада, попри всі її демонічні претензії на тотальність, виявилась безпорадною, породивши в учорашніх безмовних «масах»