Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього - Світлана Олександрівна Олексійович

жила я біля камвольного комбінату і їздила п’ятим тролейбусом, він біля головпошти не ставав, а трохи проїжджав уперед, до магазину «Дитячий одяг». Їхав до повороту повільніше, те, що мені треба. Трошечки завжди припізнюся, щоб побачити через шибку й ахнути: який красивий хлопець на мене жде! Нічого не помічала два роки, ні зими, ні літа. Водив на концерти... На мою улюблену Едіту П’єху. На танці не бігали, на танцмайданчик, він не вмів танцювати. Цілувались, тільки цілувались... Називав мене: «Маленька моя». День народження, знов мій день народження... Дивно, але все найголовніше в мене відбувалося саме цього дня, от і не вір після цього в долю. Стою під годинником: о п’ятій — побачення, а його нема. О шостій — засмучена, в сльозах бреду на свою зупинку, переходжу вулицю, озирнулась, як чула, — біжить за мною, на червоне світло, у робочій спецовці, в чоботях... Із роботи раніше не відпустили... Таким я його найдужче й любила — в мисливському костюмі, у кухвайці, — йому все личило. Поїхали до нього додому, він переодягнувся й вирішили святкувати мій день народження в ресторані. Але до ресторану ми вже не втрапили, бо був вечір, вільних місць нема, а тицьнути п’ятьорку чи десятку (це ще на старі гроші) швейцарові, як інші, ні він, ні я не вміли. «Давай, — раптом засвітився весь, — купимо в магазині шампанське, набір тістечок, і підемо в парк, там відсвяткуємо». Під зорями, просто неба! Оце такий він був... На лавочці в парку Горького просиділи ми до рана. Другого такого дня народження я в своєму житті не мала, отоді я йому й сказала: «Женися зі мною. Я так тебе люблю!!» Засміявся: «Ти ще маленька». А назавтра віднесли заяву до загсу...

Ах, яка я була щаслива! Нічого б у своєму житті не змінила, навіть якби перестеріг хто зверху, з зірок... Дав сигнал... У день весілля він не знайшов свого паспорта, ми все в домі перевернули, шукаючи. Нас записали в загсі на якомусь папірці. «Донечко, це лихий знак», — плакала моя мама. Потім паспорт знайшовся в його старих штанях, на горищі. Любов! То навіть і не любов була, а довга закоханість. Як я танцювала вранці коло дзеркала: я вродлива, я молода, він мене кохає! Тепер я забуваю своє обличчя, те обличчя, що мала з ним... Не бачу його в дзеркалі...

Чи годиться про це говорити? Називати словами... Є тайни... Я досі не розумію, що то було. Аж до останнього нашого місяця... Він кликав мене вночі. Бажав... Кохав дужче, ніж раніше... Удень, на нього дивлячись, я не вірила в те, що вночі діялось. Ми не хотіли з ним розлучатися... Я його пестила, гладила. У ті хвилини згадувала найрадісніше... Найщасливіше... Як він приїхав із Камчатки з бородою, відростив там бороду. Мій день народження в парку на лавочці. «Женися зі мною...» Чи годиться казати? Чи можна? Я сама до нього йшла, як чоловік іде до жінки... Бо що я йому могла дати, крім ліків? Яку надію? Він так не хотів помирати... У нього була віра, що моя любов нас порятує. Така любов! Тільки мамі своїй нічого не розказувала, вона б не зрозуміла. Засудила. Прокляла. Це ж не звичайний рак, якого теж усі бояться, а чорнобильський, він ще страшніший. Лікарі мені пояснили: якби метастази уразили організм зсередини, він би хутко вмер, а вони полізли поверх... По тілу, по обличчю... Щось чорне на ньому наросло. Кудись поділося підборіддя, зникла шия, язик висолопився назовні. Лопалися судини, починалася кровотеча. «Ой, — гукаю, — знову кров». Із шиї, з лиця, з вух... На всі боки. Несу холодної води, кладу примочки — не рятують. Щось моторошне. Уся подушка заллється... Тазика підставлю, з ванни. Цівки лопотять. Як у дійницю. Цей звук... Такий мирний, сільський... Я дотепер його чую по ночах. Поки він при тямі, плеще в долоні — це в нас умовний знак: клич! Викликай «швидку». Він не хотів умирати... Йому сорок п’ять років... Дзвоню на станцію «швидкої», а там уже нас знають, їхать не хочуть: «Вашому чоловікові ми нічим допомогти не можемо». Ну хоч би укол! Наркотик. Сама вколю, навчилася, а укол — синцем під шкірою, не розходиться. Раз була догукалася, приїхала «швидка»... Молодий лікар... Підступився до нього й зараз же задки-задки: «Скажіть, а він у вас часом не чорнобильський? Не з тих, хто там побував?» — «Із тих», — відказую. І він, я не перебільшую, зойкнув: «Голубочко, швидше б цьому кінець! Швидше! Я бачив, як умирають чорнобильці». А мій же при тямі, він же це чує... Гаразд іще, не знає, не здогадується: вже він один зі своєї бригади залишився... Останній... Іншим разом медсестру з поліклініки прислали, так вона в коридорі постояла, навіть до хати не зайшла: «Ой, я не можу!» А я можу? Я все можу!! Що мені вигадать? Де рятунок? Він кричить... Йому боляче... Цілий день кричить... Тоді я знайшла раду: вливала в нього через шприц пляшку горілки. Знечулиться. Провалиться в сон. Не сама здогадалася, інші жінки підказали... З тою самою бідою... Прийде його мама: «Нащо ти його відпустила в Чорнобиль? Як ти могла?» А мені тоді й у голову не клалося, що треба було не пустити, а йому, мабуть, — що міг не поїхать. То ж були інші часи, як воєнні все одно. І ми були тоді іншими. Якось спитала його: «А зараз не шкодуєш, що туди поїхав?» Головою крутить — ні. У зшиточку пише: «Умру, продаси машину, запасні колеса, а за Толіка (це брат його) не виходь». Толіку я подобалася...

Я знаю тайни... Сиджу коло нього... Він спить... У нього ще було гарне волосся. Взяла й тихенько одрізала пасмо. Розплющив очі, подивився, що в мене в руках, посміхнувся... У мене лишився його годинник, військовий квиток і чорнобильська медаль... (По паузі). Ах, яка я щаслива була! У пологовому, пам’ятаю, днями просиджую при вікні, його виглядаючи. Нічого до пуття не тямила: що зі мною, де я? Тільки б на нього зирнути... Не могла надивитися, як чула, що це скоро має скінчитися. Вранці годую й милуюся, як він їсть. Як голиться. Як іде по вулиці. Я непоганий бібліотекар, але я не розумію, як це можна — любити роботу. Я любила тільки його. Одного. І я не можу без нього. Я кричу по ночах... У подушку кричу,