Україна-Європа - Лада Лузіна
Домігшись успіху, Ян Казимир негайно вислав парламентерів до кримського хана. Звісно, таке рішення обурило магнатів – особливо пана Корецького, який присягався нізащо не втратити удруге фортецю, довірену його опіці. Втім, Його Королівська Величність надто добре розумів усю ілюзорність подібних сподівань. Що можна було вдіяти після того, як не вдалося обладнати укріплений табір на «острові»? Хіба що добровільно засісти в обложеному з усіх боків Зборівському замку. З військом, що поменшало на кілька тисяч чоловік. Без достатніх запасів провізії. Без доступу до річкової води. І головне – без жодної надії на зовнішню допомогу. Це ж справжнісіньке самогубство!
Зважаючи на ці міркування, Ян Казимир вирішив розколоти ворожий стан, тому й послав переговірників не до Хмельницького, а до його союзників – кримських татар. На обіцянки велів не скупитися.
Через годину парламентери повернулися з доброю новиною. Попри відкрите невдоволення самого Хмельницького, хан звелів переказати королю, що вдовольниться виплатою солідних упоминків:[36] очевидно, він з якоїсь причини не хотів, щоб сьогодні козаки остаточно восторжествували над поляками… Зрозуміло, що Ян Казимир з радістю погодився на таку умову! Додатково попросив назвати суму викупу за бранців, які не мали для того грошей. А щоб остаточно умилостивити хана, дозволив грабувати південно-східні землі Речі Посполитою і брати в них ясир під час повернення татар додому: це мало забити додатковий клин між нинішніми союзниками.
Після успішного завершення переговорів кримська кіннота вийшла з битви. Мало того – відтепер вона становила неабияку загрозу для козаків, які не мали у своєму розпорядженні достатньої кількості вершників! Хмельницький не мав достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками й татарами. Король прекрасно розумів це, тому надіслав парламентерів тепер вже до козацького ватажка.
Результат був очікуваним: Богдан Хмельницький милостиво погодився на переговори. Обговорення й укладання угоди відбувалося у Зборівському замку, який за останню добу двічі переходив з рук в руки. Генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич був присутній на перемовинах, як і решта шляхтичів. Моменту появи козацької депутації полковник очікував із завмиранням серця: аж надто реалістичним був його сьогоднішній сон… а раптом він упізнає ватажка бунтівників?! І що в такому разі робити…
Та дива не сталося: реальна людина мала лише віддалену схожість із вранішнім видінням. Проходячи повз Немирича, Хмельницький навіть не подивився в його бік. Тоді лише сумніви пана полковника розвіялися остаточно.
Між тим перемовини розпочалися. Насамперед, бунтівники висунули умову повного прощення їхніх діянь з боку шляхтичів та магнатів. Було видно, що вони не дуже сподівалися на це. Й зітхнули з полегшенням, коли Ян Казимир, незважаючи на нерішучі протести окремих панів, наказав занести до чернетки договору наступні слова: «Що тільки діялося під час теперішнього замішання з Божого допуску, те все має бути в забутті. За те жоден пан не повинен чинити помсти й карання».
Звісно, у повстанні брала участь не сама лише голота, але також люди шляхетного походження, причому не тільки православні, а й католики також. Спеціально для них у майбутньому договорі король наказав записати після початкового обговорення наступний пункт: «Шляхті як віри роської, так і римської, котра під час того замішання у будь-який спосіб бавилася при Запорозькому війську, Його Королівська Милість із панської своєї ласки пробачає і переступ їхній покриває. А коли б котрого упрошено, як з добр дідичних, так і з інших, або котрого виведено, оскільки те все діялося в теперішнім замішанні, має бути сеймовою постановою скасовано».
Маючи настільки обнадійливу основу, перейшли до обговорення статусу Запорозької Січі та козацького воїнства. Звісно, Його Королівська Величність підтвердив статус Запорозького війська з усіма його прадавніми вольностями, а також наказав зробити відповідну жалувану грамоту.
Столицею Запорозького війська був визначений Чигирин у сучасних його межах, про що було зроблено окремий запис: «Чигирин, так як є в своєму обрубі, має бути завше при булаві Запорозького війська, який його королівська милість дає і теперішньому гетьманові війська Запорозького, доброрідному Богданові Хмельницькому, чинячи його вірним своїм слугою та Річі Посполитої». Письмове підтвердження того, що ватажок бунтівників є «вірним» королівським слугою, також спричинило хвилювання польської шляхти, натомість козацька депутація й сам гетьман були цим явно задоволені.
Щоб запорожці невдовзі не зчепилися із вчорашніми ворогами-поляками, їх треба було підтримати матеріально… а простіше кажучи – відкупитися від них бодай частково. Найкраще це можна було зробити, утримуючи козацьке військо коштом казни Речі Посполитої. Це стало наступним предметом запеклих торгів. Насамкінець, Ян Казимир погодився утримувати сорок тисяч реєстровців.
Складання реєстрів було віддано, природно, гетьманові Запорозького війська – Богдану Хмельницькому. Територія, на якій діяли реєстри, описувалася наступним чином: «Від Дніпра почавши з того-ото боку в Димері, в Госностайполю, в Користишеві, в Паволочі, в Погребищах, у Прилуці, у Вінниці, у Браславлю, а отим-ото від Браславля до Ямполя, до Дністра, також і до Дністра має розумітися, мають прийматися козаки в реєстр. А з другого ото боку Дніпра: в Острі, в Чернігові, в Ніжині, в Ромні і всюди аж до московського кордону та Дніпра». Окремо був прописаний порядок складання козацьких реєстрів та їхнього затвердження гетьманом Запорозького війська.
На інших територіях реєстри не діяли, тамтешні мешканці «мали підлягати замкам його королівської милості, а в шляхетських добрах своїм панам». Війська польської корони мали негайно полишити міста й селища, віддані реєстровцям. Також козаки категорично наполягли на тому, щоб їхні території залишили євреї-відкупники: адже побоювалися, що польські магнати спроможуться повернути свої порядки у той чи інший спосіб через вірних приспішників – «жидів державців, відкупників і закупників».
Знаючи, наскільки слабкою є людина перед спокусою добряче випити, козакам було заборонено шинкувати горілкою, хоча для власних потреб виганяти її не заборонялося. В шинках на козацьких землях могли вільно продаватися лише мед і пиво. Окремо попіклувалися про козацьких вдів – депутація задовольнилася договірним формулюванням «щоб образи від панів та урядів не мали».
Завершивши з основоположними правами та грішми, вже добряче втомлені переговірники перейшли до справ духовних. Його Королівська Величність Ян II Казимир дозволив ввести до сенату православного преосвященика – митрополита Київського, «аби кожен тішився із прав та вольностей своїх» незалежно від того, сповідує він віру православну, католицьку чи уніатську. Відповідно, права усіх вірян і релігійних громад мали б однаково дотримуватися як у королівстві Польському, так і
