Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Бертрáн Расселл[3], як і Нілл, проповідував переваги дитинства без обмежень. Перед тим як відкрити свою власну школу в Бікен Гілл, яка працюватиме на ідентичних із Саммергілл засадах, Расселл 1927 року приїхав на тиждень до Саммергілла, й тоді Нілл сказав, що Расселлова праця «Про освіту» (1926) була єдиною книгою на таку тему, яку б він прочитав, не лаючись. Утім, ілюзії розвіялися дуже швидко, і Расселл покинув шкільництво через п’ять років. Діти під його опікою були, як він писав, «лихими», «жорстокими» та «руйнівними». Ефектом, до котрого призводило надання їм свободи, було «встановлення панування терору, в умовах якого сильні тримали слабких у постійному треморі жалюгідності». Але для Нілла монстроподібна дитяча поведінка була лиш відрізком на шляху до звільнення: якщо вони були «озлобленими й здичавілими», то лише тому, що скидали останній панцир своїх обмежень.

Райх вважав свій оргонний акумулятор мало не магічним приладом: він міг, як стверджував винахідник, не лише вивільняти зі стану сексуальної пригніченості, але й лікувати рак, променеву хворобу й цілий букет дрібних недуг (він переконав Ейнштейна провести серію тестів приладу, результати котрих, на жаль, ґрунтовно заперечили усі перераховані вище заяви). За його версією, органічний матеріал, із якого зроблено камеру, поглинав оргонну енергію, яка, на його думку, була біологічною сутністю лібідо; металева обшивка не дозволяла цій енергії виходити назовні, діючи за принципом «теплиці», і, напевно, спричиняла стрімке підвищення температури всередині камери.

Акумулятор, який Райх подарував Ніллу, разом із меншим за розміром «ливником» для лікування ран локальних, прибув до Англії на судні «Queen Elizabeth» у квітні 1947-го: «Я користуюся камерою щодня, читаючи у ній твої книги», — вдячно писав Нілл. Уже незабаром він переконається в ефективності апарата: «Ми застосували акумулятор до 15-річної дівчинки, у якої на нозі був чиряк, — стверджував той. — Він розчистився через три дні, і вже наступного семестру ми помістимо її до великої камери». Такий ефект, очевидно, не піддавався науковому поясненню. «Коли у Люсі на обличчі з’явилася нова ґулька під операційним шрамом, вони скористалася малим Аку, і та щезла за ніч», — вихвалявся Нілл. Він закидав Райха питаннями: чи безпечно тримати акумулятор у спальні? Чи обов’язково заходити до нього голим? Чи не знизиться його ефективність в умовах вогкого англійського клімату? Як довго його донька могла перебувати у камері без шкоди для її здоров’я?

Ніллова донька Зої Редгед завідувала школою Саммергілл від 1985 року. Ніллові було 64, коли народилося його єдине дитя. Коли їй було два, журнал «Picture Post» надрукував статтю, у котрій автор стверджував, що з-поміж усіх дітей Британії шансів бути вільною було найбільше саме в неї. «Я добре пам’ятаю оргонний акумулятор, — сказала вона мені, коли я ще раз завітав до школи. — Через цинк у ньому було доволі прохолодно». Ще в дитинстві Редгед прописали проводити щодня по півгодини у приладі; вона пригадує червону пластикову подушку, на якій повинна була сидіти, і розтруб чи то «ливник», який їй рекомендувалося тримати біля вуха, аби вилікуватися від рецидивної оталгії. Також вона пригадала, що, підростаючи, ставала свідком того, як Нілл поступово втрачав інтерес до апарата (він вважав, що додатковий шар азбесту в обшивці був зайвим) і в результаті закинув його в кут гаража.

Коли Райх помирав, вони з Ніллом уже не спілкувалися. У грудні 1954 року Нілл написав: «Мене шокувало те, що ти вірив у гостей з інших планет. Ні, я стверджую — це не може бути правдою. Я знаю Райха-ученого, який допоки й сам не побачить НЛО, ніколи не повірить, що це реальність. Мені в голові не вкладається». Райх, про наявність усіх клепок в якого на той час уже довго дискутували (Шандор Радó, який аналізував Райха впродовж декількох місяців 1931 року, сказав, що в того «шизофренія у своїх найкращих проявах»), почав страждати від параноїдальних галюцинацій, вважаючи, що світ атакують інопланетяни. Чоловік змайстрував собі «ловця хмар», щось на кшталт оргонної пукавки, що за призначенням своїм мала не лише впливати на погоду — відвертаючи урагани і спричиняючи дощі в пустелі, — але й стати першим форпостом захисту від інопланетного вторгнення. Це було щось на кшталт оргонної камери навиворіт, яка могла направляти свою лікувальну магію на космос.

Ініціатором розриву в спілкуванні між обома був Райх; його син-юнак Пітер, учень школи Саммергілл, сказав Ніллу, що батько стверджує, ніби американські літаки, які пролітали над школою Саммергілл, були послані захистити його. Нілл відповів, що це нонсенс (поблизу розташовувалася величенька авіабаза ВПС США), і коли Райх дізнався про Ніллову відповідь, то сказав, що йому не можна довіряти.

Через радикальне минуле нагляд за Райхом розпочали майже одразу після його прибуття в Америку (справа, заведена на нього у ФБР, містила 789 сторінок). 1947 року журнал «Harper’s» представив Райха американцям як лідера «новітнього культу сексу та анархії», а Управління продовольства та медикаментів (УПМ) узялося розслідувати його облудні заяви про акумулятор, і 1954 року суд постановив, що Райх повинен перестати здавати напрокат та продавати свої апарати. Коли він порушив судову заборону, його засудили до двох років відбування покарання в місцях позбавлення волі. Акумулятори, що зосталися, разом із брошурами та книгами (включно із примірниками «Сексуальної революції») спалили, бо ж ті вважалися розповсюджувачами «недобросовісної реклами». Він помер від серцевого нападу 1957 року в федеральній тюрмі Льюізбурґ, відсидівши там вісім місяців. Якщо заяви Райха були всього-на-всього сміхотворним мольфарством, як стверджували лікарі із УПМ, які їх і спростовували, і якщо він був лише параноїдальним шизофреніком, як умовивів один судовий психіатр, то чого б урядові США було вважати його такою загрозою? Що в Америці відбувалося такого, що в результаті Райх став прообразом повномасштабного остраху?

Залишаючи Саммергілл, я вирушив у пригодницьку подорож-пошук відповіді на запитання, ким насправді був цей споконвічно божевільний учений, чия спадщина похована разом із ним у його камері, що схожа на труну. Критик Луї Менан описував Артура Кестлера,