Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Райх показав свої біони Альбертові Фішеру, голові заснованого фундаціями Рокфеллера та Карслберга Інституту біології Копенгагена, який, на його думку, просто очманіє від його відкриття. Після зустрічі Фішер сказав Леунбаху, контроверсійному підпільному акушеру, що все, що Райх там бачив, було броунівським рухом, і що Райх, женучись за «старими казочками», які ще Пастер писав, був «вигадником»{331}. Райх сподівався, що Фішер відрекомендує його на грант, на який він згодом подаватиметься до Фундації Рокфеллера в Парижі й отримає відмову{332}.
В університеті Осло Лейв Крейберґ, професор патологічної анатомії, та Торстейн Тьйота, професор бактеріології, також відхилили Райхові заяви. Як і Фішер, вони спростували його відкриття про прості бактерії, що з’являються через повітряну інфекцію або ж через броунівський рух. Крейберґ пізніше ще додасть, що Райх знав про анатомію та бактеріологію менше, аніж студент-першокурсник медичного університету. Коли Райх проігнорував цю критику і 1938 року опублікував працю «Біонні експерименти», в якій стверджував, що відкрив секрет «першого життя», то пізнав лавину критики, що зійшла на нього.
* * *
Попри населення читачів у лишень три мільйони людей, преса в Норвегії була гіперактивною; одна лише правляча Лейбористська партія публікувала тридцять п’ять щоденних газет і з дюжину щотижневиків{333}. Між вереснем 1937-го та осінню 1938 року більш ніж сотня статей, які дискримінували Райха, були опубліковані в друкованих засобах масової інформації країни — Райх пізніше називатиме цей період, через який він і поїхав з Європи, «Норвезькою кампанією».
Кампанія розпочалася, коли науковці, від яких Райх вимагав підтвердження його біонних експериментів, опублікували засуджувальний звіт, де спростували його заяви про відкриття витоків життя. У консервативній газеті «Афтенпостен» Лієв Крейберґ, якого Райх пізніше звинуватить у фашизмі, стверджуватиме, що Райхову візу, яка мала закінчитись у лютому 1938-го, поновлювати не варто:
«Якби стояло питання про передання доктора Райха до гестапо, тоді б я перечив цьому, але якщо є можливість позбавитися його пристойно, то це точно найкращий варіант. Більш ніж мільйон нещасних біженців сьогодні стукають у наші двері, і ми маємо причину бути милосердними до них. Однак мені видається сумним те, що ми приймаємо й таких, як доктор Райх. Віза доктора Райха — це перешкода для тих із нас, хто хотів запровадити в державі політику відкритіших дверей для біженців. Саме такі люди, як він, несуть часткову відповідальність за створення проблеми із біженцями… через свою недбалість»{334}.
Заступився за Райха Сігурд Гоель: «Відколи це стало злочином проводити собі біологічні експерименти, навіть якщо вони, зрештою, виявляться дилетантськими? Відколи це те, що людина позиркує собі в мікроскоп, не будучи при цьому вченим-біологом, стало причиною для депортації?». (Більше того, Райх публікувався німецькою, що звужувало норвезьке коло читачів до маленької вибіркової групи людей.)
Безсумнівно, в експериментах Райха був присутній певний відтінок небезпеки, навіть попри те, що вони були невдалі. Гоель був стовідсотково правим, коли стверджував, як і, власне, Райх, що лавина критики насправді стосувалася сексуальних переконань, бо ж побоювалися, що вони можуть зіпсувати норвезьку молодь. В одній газеті стверджували, що «Райх — то найслизькіший вид порнографа»; ще одна стаття твердила, що він «мав нищівний вплив на дух та моральність суспільства»{335}. «Несамовита боротьба проти мене була дуже болісною, насправді, — писав Райх, — застосовувалися усі види наруги, підозри та наклепу»{336}.
Райхові творили образ фіктивного алхіміка та шахрайського гуру. Один газетний комікс змалював його в лабораторному халаті, кишені якого набиті грішми, а Райх, помішуючи кухлем свій бульйон, оточений своїми учнями, що моляться до нього навколішки. «Верховний жрець Вільгельм Райх відкриває таїни життя своїм прихожанам», — говорилося в заголовку. Припустімо, що незаконна природа можливого культу, зображеного в тому коміксі, підсилювалася здоровенною колодкою, що висіла на дверях, і адептом, що саме зашторював вікно.
«Практично кожного дня, — як пізніше розказував Райх, — у газетах сперечалися, чи я шарлатан, чи геній, єврей, психопат, чи сексуальний мономан. Вони закликали органи законопорядку викинути мене з країни; намагалися висунути мені обвинувачення в розбещенні неповнолітніх, бо я схвалював дитячу мастурбацію. Таку непристойну поведінку академічний світ не міг не помітити; вона майже коштувала мені мого існування на додачу до втрати багатьох тисяч доларів і декількох хороших працівників, які просто злякалися». Багато в чому то була генеральна репетиція того, що трапиться з Райхом в Америці.
За словами Рудольфа Алнеса, історика норвезького психоаналізу, Райховими опонентами були ті самі люди, що п’ять років тому протистояли Стрьомме і його контроверсійній мастурбаційній терапії. Ортодоксальний фрейдівець Інґ’яльд Ніссен, наприклад, написав статтю до газети Лейбористської партії «Арбайдербладет», лементуючи, що «психоаналіз у цій країні став чимось на кшталт порослого бур’яном саду, де всі можливі паразити та виткі рослини з’їдають коріння й цілком поглинають те, що вартісне». Він скаржився на знахарство «психоаналітичних сектантів», таких, як Райх, які «більше не називають себе психоаналітиками» і практикують «щось на кшталт квазі-медичного аналізу-релаксації»,
