Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Райх глибше занурився в наукові експерименти, які, здавалося, щораз більше відображали віддаленість його поглядів та ненадійний стан психічного здоров’я. Знову ж таки, його дослідження націлювалися на виправдання версії теорії лібідо, для якої той страх наполегливо вимагав визнання. Він сподівався скористатися своїм мікроскопом, яким нещодавно розжився, аби спостерігати за «вегетативними потоками», що являлися йому під час сеансів терапії, і їх розширеннями та скороченнями на найпримітивнішому біологічному рівні, які він фіксував у звітах своїх біоелектричних експериментів.

«Мої знання у протозоології були обмежені, — визнавав Райх, востаннє бравшись до праць з біології два десятиліття тому, хоча й зараз не вбачав гострої потреби заповнити цю прогалину. — На цей час я добровільно-свідомо відсторонився від перегляду біологічної літератури, аби не робити упереджених тверджень у своїх спостереженнях». Райх вважав, що може покластися на свою «наївну та грайливу» дитячу допитливість: «Немає у мене манії величі, — пояснював він Енні Райх, яка саме так і вважала. — У мене до болю хороша інтуїція. Я відчуваю більшість речей ще до того, як по-справжньому починаю їх розуміти. І найважливіші “провидіння моєї інтуїції” зазвичай виявляються правильними».

У дослідженні «Народ у халепі» Райх описує маніакальну природу своїх досліджень: розказує, як він «жбурляв м’ясо, картоплю, усі види овочів, молоко та яйця в каструльку, яку заповнював водою; я готував мікстуру протягом півгодини, куштував й гнався з нею до мікроскопа»{325}. Вдивляючись у свій мікроскоп по шість годин підряд, Райх піддавався гіпнозу калейдоскопічних моделей, які поставали перед його очима. Він бачив, як із країв неорганічних речовин відриваються мікроскопічні везикули, що потім повільно збираються докупи і пульсують у живильному середовищі. На думку Райха, вони були схожими на псевдоамеби, і він почав вважати, що відкрив ніким до цього не помічену життєву силу, яка існувала в природі й володіла власною генеративною потужністю. Він споглядав, як йому здавалося, ніщо інше, як перші кроки зародку життя.

Райх усвідомив: люди подумають, що він «псих», якщо застануть його за пошуками витоків життя у нашвидкуруч реконструйованій версії одвічного супу. «Те, що я бачив, здавалося божевільним, як і увесь мій задум», — визнавав він про голубенькі везикули, які назвав «біонами», скориставшись грецьким словом, що означає життя{326}. Звичайно, багато тих, хто входили в його оточення, вважали його божевільним. Ідея самозародження, яку можна віднести ще до Аристотеля, була популярною ще до епохи Просвітництва, коли вважали, що шершні, міноги, личинки та миші можуть народжуватися із гнилища, вологого ґрунту чи то слизу і урухомлюватися якоюсь незрозумілою життєдайною силою. Однак ідею сто тисяч разів висміяли, відколи мікробна теорія Луї Пастера довела, що ці організми з’являються не звідти, а переносяться мухами, чи іншими жуками, або ж повітряними спорами.

1927 року радянський біохімік Александр Опарін опублікував свою працю «Походження життя», яка оживила дискусію навколо абіогенезу. Опарін обговорював умови, за котрих на Землі могло сформуватися перше життя, і зробив висновок, що абіогенез був можливим лише за ранніх епох та за зовсім інших атмосферних умов. У його праці 1883 року «Діалектика природи» один із героїв Райха, Фрідріх Енгельс, попереджав, що «було б надто по-дурному намагатися змусити природу зробити за допомогою черпака смердючої води і за двадцять чотири години те, на що їй пішли тисячі років»{327}.

Райх вважав, що саме це і зробив у своїх експериментах. Хоча перенасичений суп декому із його сучасників і здавався нічим іншим, як метафорою про те, що відбувалося в Райха в голові: його світ розпався до форми електрифікованої субстанції — м’ясо-овочевого бульйону, що кипить і кишить одвічним рухом{328}. Але для Райха життєвість, яку він споглядав під скельцем мікроскопа, здавалося, підтверджувала те, що відбувалося під час вегетотерапії, де відмерлі й заблоковані м’язи реанімувалися, а сталі перепони зносилися потужним анархічним потоком рухомого екстазу. Райх захоплено писав у своєму щоденнику: «Наука! Зараз я їй під зад закладу бомбу!.. Через п’ятдесят, максимум сто років вони зроблять з мене ідола»{329}.

Некритичних прихильників Райха зацікавила його наукова ейфорія. Коли одна з його асистенток вперше подивилася в мікроскоп, вона не побачила жодного руху в цій бактеріальній культурі, але, як розказував Райх, після того, як він заохотив її уважно погледіти туди ще десять хвилин, біони чудом почали потрапляти у фокус. Усе ж, попри їхнє бажання бачити те, що бачив він, Райхові прихильники не мали достатньо апаратури, аби перевірити його відкриття-припущення. Найпалкішим соратником Райха в експериментах з біонами був Рожер дю Тей із Центрального середземноморського університету Ніцци, поет та професор філософії, не науковець (дю Тея звільнили з університету в червні 1938 року через його контроверсійну позакласну роботу на Райха).

Ніка Ваал усвідомила, що для тих, хто не знає процесу зсередини, різкий теоретичний стрибок Райха від терапії до теорії про походження життя, певне, виглядав, як «розвиток здорового глузду у нездоровий». (Коли А. С. Нілл показав Райхів звіт про його експерименти редакторові наукового журналу «Lancet», який виходив друком у Лондоні, то йому відповіли, що Райхові вчення «марні» і «що Р[айху] краще притримуватися свого власного ремесла, аналізу».){330} Але Ваал стверджувала, «ті, хто в ці роки близько контактував із Райхом, зовсім не бачили в цьому чогось нездорового. То був логічний розвиток мислення й відкриттів». Еллен Зіерстед, наприклад, відвідувала Райхову лабораторію під час однієї зі своїх подорожей до Норвегії й також у цьому переконалася:

«Він показав нам під мікроскопом докази життя, яке він знайшов. Я не