Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Якщо ж ви особа лагідна і ввічлива, то пам’ятайте, що найпростіший шлях до англійського серця лежить через домашніх улюбленців. Завжди хваліть їх і коли звертаєтесь до песиків-котиків (а робити це треба якомога частіше), то пам’ятайте, що спілкуєтесь з нашою внутрішньою дитиною. Якщо ви в гостях і дуже хочете потоваришувати з місцевими, то спробуйте десь роздобути чи позичити пса, який вам буде замість візи і свахи для розмови з англійцями.
Помічники та фасилітатори — публічні та соціальні заняття
Якщо собаки у вас нема, то доведеться придумати якийсь інший спосіб, щоб налагодити соціальний контакт із людьми. Ми плавно підступилися до ще одного способу відпочивати по-англійськи, про який я вже згадувала на початку розділу, — до публічних та соціальних занять на кшталт спорту, ігор, походів до пабу, клубів і т. д. Усі вони безпосередньо стосуються нашого другого улюбленого способу боротьби із «соціальною не-дужістю», а саме — з «вправним використанням соціальних помічників та фасилітаторів».
Правила гри
Зовсім не випадково, що майже всі популярні спортивні ігри, в які грають у всіх куточках світу, походять з Англії. Футбол, бейсбол, регбі та теніс — усі родом звідси. Навіть якщо ми не придумали саму гру, то саме ми вперше впорядкували її правила, встановивши офіційний стандарт (так було з хокеєм, верховою їздою, поло, плаванням, греблею, боксом і навіть, прости Боже, з лижами). І це ще не кажучи про менш спортивні ігри та види дозвілля, як-от дартс, пул, більярд, карти, крібедж та кеглі. А ще не забуваймо про полювання, стрільбу та риболовлю! Звісно, що ми не все придумали і не все впорядкували, але спорт та ігри направду є невід’ємною частиною нашої культурної спадщини та традиції. Не можна говорити про англійськість, оминувши тему спорту та ігор.
Правило тестостерону
Хто би не брався за студії з англійськості, обов’язково намагався пояснити захоплення іграми. Більшість дослідників намагалися знайти історичне пояснення цій манії спорту. Джеремі Паксман міркує, чи це захоплення має в підтексті «безпеку і добробут, а відповідно й багато вільного часу», чи воно в нас вкорінилося, бо «в Англії заборонили дуелі раніше, аніж у решті країн Європи, внаслідок чого виникла потреба в альтернативних формах суперництва». Та, може, й так. Паксман впритул наблизився до суті проблеми, коли зробив висновок, що вихователям приватних шкіл якось «довелося придумати спосіб, щоб втихомирити гормональні бурі учнів». Та я б це назвала «кроскультурною універсалією». У будь-якому суспільстві це є поважною причиною для розвитку спорту та ігор. Власне, це одна з причин, чому спорт та ігри притаманні чи не всім спільнотам. У нас є підлітки, в яких зашкалює тестостерон і з якими треба якось ладнати. І ми ладнаємо — скеровуємо їхню потенційно деструктивну агресію та інші небезпечні вихори у відносно безпечне русло ігор та спорту.
Однак, халепа з тестостероном має універсальний характер і вона не пояснює вичерпно, чому англійці придумали так багато різновидів активного дозвілля. Щоправда, я здогадуюся, що англійські молодики — обтяжені не лише гормональними бурями, а й «соціальною не-дужістю», — особливо гостро потребують таких змагань. Та й решті з нас також не зашкодять якісь інструменти для подолання «соціальної не-дужості» та стриманості. Істинні причини, чому англійці так люблять ігри, мабуть, найкраще пояснити на прикладах.
Метод «помічників та фасилітаторів»
Якось під час студій з паб-етикету я почала прозрівати, наскільки ж важливі ігри! З розмов з іноземними туристами з’ясувалося, що в їхньому баченні наші паби схожі на дитячі майданчики, а не на серйозні заклади, куди приходять випити дорослі люди. Один турист-американець зізнався, що був просто вражений кількістю ігор у місцевому пабі: «Та ви тільки-но гляньте! У вас тут є дошка для дартсу, більярдний стіл, чотири різні настільні гри, карти, доміно і ще щось таке незрозуміле — коробочка з купою маленьких паличок! І ви кажете, що ще є паб-команди з футболу та крикету, а щовечора відбуваються якісь вікторини… І це ви називаєте баром? У нас би це назвали дитячим садком!». На щастя для мене, цей в’їдливий турист зауважив тільки з десяток ігор, якими ми бавимося в пабах, і ні сном, ні духом не відає про чудернацькі місцеві ігри на кшталт «Тітки Саллі» («Aunt Sally»), гумовцьожбурляння («wellie-throwing»), шафлборду («shove ha’penny»), кабачкометання («marrow-dangling»), вугрецьвохкання («conger-cuddling») і Ветонської боротьби на пальцях ніг («Wetton Toe Wrestling»). Ще один — так само спантеличений, але вже поштивіший — турист якось мене запитав: «Англійці, та що з вами таке? Чому ви граєте в ці смішні ігри? Ви що, не можете просто піти до бару — випити і поговорити, як усі нормальні люди?»
У книжці про паб-етикет я, трохи виправдовуючись, пояснила, що усі нормальні люди не такі закомплексовані та соромливі, як англійці. Нам непросто розпочати товариську бесіду із незнайомцями чи зблизитись із завсідниками пабу. Ми потребуємо допомоги. Ми потребуємо «помічників». Ми потребуємо приводу для ближчого контакту. Ми потребуємо іграшок, спорту та ігор, щоб розпочати спілкування.
Всі стратегії, що працюють у мікрокосмі пабу, працюють і в англійському соціумі. Там ми їх потребуємо навіть більше. Якщо ми маємо потребу в іграх та спорті навіть у середовищі особливого соціального мікро-клімату пабу, де звичні шори трохи послаблюються і можна почати розмову з незнайомцем, то поза межами дружнього середовища нам не обійтися без соціальних помічників та фасилітаторів.
Правило самообману
Спорт та ігри не лише допомагають навести та підтримати соціальні контакти, вони ще й визначають, яким буде цей контакт. Ніякого «ненормованого» спілкування: воно обросте купою законів та приписів, ритуалів та правил етикету — як офіційних, так і негласних. Англійці можуть спілкуватися один з одним, але їм потрібні точні і чіткі вказівки — що робити, що говорити, коли саме і як саме. Ігри вносять у спілкування ритуали, вони це спілкування структурують і наділяють впорядкованою змістовністю. Зосередившись на правилах та ритуалах гри, ми можемо вдавати, що увесь зміст у грі, а спілкування — це просто випадковий побічний ефект.
Власне, тут все з ніг на голову: гра — це метод досягнення мети, а мета — це соціальна взаємодія та соціальні контакти, які в інших культурах можна досягти без зайвих зусиль, метушні та самообману. Англійці — теж люди. Ми, як і всі, — істоти соціальні. Та нам, щоб вступити у соціальний контакт, доводиться вдаватися до самообману і прикриватися, скажімо, грою у футбол, крикет, теніс, регбі, дартс, пул, доміно, карти, скрабл, шаради, гумовцьожбурлянням чи боротьбою на пальцях ніг.
Ігровий етикет
Усі ці ігри мають
