Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

І так ми впритул наблизилися до футболу. І, звісно ж, до лиха сучасності — футбольних хуліганів. Агресивні футбольні фанати — це залізний аргумент, який випинають поперед себе ті, хто вічно плачеться, що країна зійшла на пси, що ми стали нацією нахаб, що спорт вже не той і так далі. Тих плаксіїв серед нас, щоправда, досить великий відсоток, та це свідчить лише про песимістичну любов до лементів та самобичування, а не про те, що плакальники мають рацію.

Плаксії та буркуни неспроможні осягнути, що насильницькі настрої у футболі — це аж ніяк не новина. Ви ж знаєте бородатий жарт на цю тему: «Я пішов подивитися на бій, а вони пустились грати у футбол»? Власне, приблизно так футбол і виник. З моменту виникнення, а було це ще в середньовічній Англії, футбол мав славу брутальної гри. Середньовічні футбольні матчі були, по суті, баталіями між молодиками з ворогуючих сіл та містечок. Там змагалися сотні «гравців», і це була чудова нагода «відігратися» за старі чвари, особисті образи і суперечки за землю. Різновиди «народного футболу» були відомі й в інших країнах (наприклад, «knappen» у Німеччині, «calcio in costume» у Флоренції), однак саме ці криваві англійські ритуали лежать у витоках сучасного футболу.

Окультурена, стриманіша форма гри, якою ми її знаємо сьогодні, з’явилася як розвага у Вікторіанську епоху, однак агресивні та суперницькі звичаї збереглись — переважно серед глядачів, на трибунах та вулицях. В англійській історії є всього два — і то короткі — періоди без футбольного хуліганства: міжвоєнні роки і приблизно десять років по закінченні Другої світової війни. В історичному сенсі періоди затишшя є радше винятком, а не правилом. Тож, перепрошую, але я не можу погодитися з тим, що теперішні футбольні бешкети свідчать про занепад спортивної етики в наші дні.

Як би там не було, мене цікавить не ідеал чи правила вікторіанського джентльменського пакету, а скоріш основоположні принципи чесної гри, які не обов’язково виключають жагу перемоги, неелегантне вбрання, фінансовий зиск чи комерційну вигоду або, як на те пішло, брутальність. Мій колега, Пітер Марш (та не лише він), довів, що жорстокість, включно з особливим англійським видом — жорстокістю футбольних хуліганів — це не просто набір випадкових дій, а впорядковане дійство, де поняття справедливості доволі часто відіграє не останню роль. Футбольна агресія не така поширена чи, точніше висловлюючись, не така страшна, як слава, яка про неї гуде. Фанати агресивно скандують та вигукують принизливі коментарі, показують непристойні жести, погрожують один одному, іноді б’ються, але серйозні прояви жорстокості трапляються відносно нечасто. Мета хуліганів — налякати фанів команди противників і потішитися з їхньої слабодухості, а не збити їх на квасне ябко. Ось типовий «заряд» футбольних фанатів (співають її на мотив «Seasons in the Sun»), в якій коротко викладений зміст хуліганської місії:

Але ми ржали, як свендони тікали,

Так п’ятами кивали, що ми їх не догнали!

Я не намагаюся виправдати чи захистити футбольних фанатів. Вони галасливі, огидні, грубі і дуже часто ще й расисти. Мені йдеться про те, що в них є свій кодекс поведінки і правило «чесної гри» є невід’ємною частиною їхнього етикету, якому підпорядковуються всі ці агресивні і жорстокі сутички.

Правило невдахи

1990 року Норман Тебіт, член Парламенту від Торі, здійняв у країні ґвалт, поскаржившись, що чи не всі емігранти з Азії провалилися на «випробуванні крикетом», як він висловився, — вони вболівають за індійську чи пакистанську команду, коли ті виходять проти англійців. Передовсім його заувага стосувалася другого покоління іммігрантів з Азії чи Карибів, яких він звинуватив у «надщербленій лояльності» — вони ж бо на знак своєї «британськості» мали вболівати за англійську команду! «Коли люди приїздять до нової країни, то їм слід цілком і вповні розчинитись у цій країні», — заявив він.

Аж дух перехоплює від того, наскільки «тест Тебіта», як тепер його називають, просяк расизмом, невіглаством та зверхністю. Чи Тебіт мав на увазі, що іммігранти з Азії мали надихнутися прикладом, який їм подали ми, припхавшись на їхні землі непроханими гостями? А за кого він би порадив вболівати англійським поселенцям в Австралії, яка стала їм рідною домівкою, під час матчу Англія проти Австралії? А як же шотландці та валлійці, що живуть в Англії — за кого їм тримати кулаки? Чи він взагалі знав, що шотландці завжди вболівають за будь-кого, хто грає проти Англії? Так само роблять циніки з «язикатих» класів англійської інтелігенції, в середовищі яких немодно виявляти патріотизм, особливо якщо це стосується спорту. Не кажучи вже про решту англійців, яких коробить від патріотичного запалу і їм ніяково, коли доводиться вболівати за Англію. Невже нас всіх слід позбавити громадянства?

Та навіть відкинувши всі ці перестороги, «тест Тебіта» все одно не годиться для вимірювання англійськості. Ті, хто насправді, в культурній площині, є «англійцями», незалежно від раси та походження, вирізняються тим, що інстинктивно, на автоматі, вболівають за відвертих невдах. Я аж ніяк не перша зауважила таку закономірність: схильність англійців підтримувати невдах — це один зі стереотипів, які я хотіла «розколупати» впродовж польових досліджень, які лягли в основу цієї книжки. Я бачила безліч прикладів, але один мені особливо запам’ятався, — це було на фіналі Вімблдонського турніру 2002 року у змаганні серед чоловіків. Цей епізод допоміг мені зрозуміти усю глибінь та складність правила невдахи!

Експертів з тенісу, однак, матч не вразив: як для фіналу Вімблдону — нічого цікавого. Та я туди пішла спостерігати за глядачами, а не дивитися гру. Це було феєрично. Грали Лейтон Гюіт, світової слави австралієць, і не дуже відомий аргентинець Девід Налбандян, який раніше ніколи не брав участі у Вімблдоні. Австралієць, цілком очікувано, переміг, зігравши проти Налбандяна 6–1, 6–3, 6–2.

На початку матчу всі англійці вболівали за Налбандяна — вони плескали і вигукували: «Девід, вперед!» — кожного разу, як йому вдавалося набрати очко чи просто гарно зіграти (чи як то називається в тенісі?). Гюіту дісталися лише скупі знаки уваги і аплодисменти чисто з ввічливості. Коли я запитала глядачів, що сиділи поруч, чому вони підтримують аргентинця, особливо зваживши на те, що Англія та Аргентина не дуже любляться, ми ж навіть воювали недавно! Вони мені пояснили, що національність тут ні до чого, що Налбандян — явний аутсайдер, якому навряд чи поталанить виграти, і тому його потрібно підтримати. Вони здивувалися, що я запитую про таке і дехто навіть розповів мені по секрету про правила: «Невдах треба завжди підтримувати!», «Завжди вболівайте за невдах!». Вони це говорили так, ніби це прописна істина і я не можу її не знати.

От і чудово, подумала я, ще одне «правило англійськості» в кишені. Задоволена собою я ще трохи подивилася гру, а