Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

коли почала нудитися і подумувати, щоб вислизнути кудись і роздобути морозива, сталося щось дивне. Гюіт зробив якусь дуже вдалу подачу (не питайте мене яку — я не тямлю в тенісі), і люди навколо почали плескати і підбадьорливо вигукувати. «Ей, — сказала я. — Постривайте. Я думала, що ви за Налбандяна, того, що без шансів. Чому ж ви тепер плескаєте Гюіту?» Пояснення, які мені видали глядачі, були трохи розмитими, але суть проглядалася така: Гюіт, як би там не було, грав напрочуд добре, а всі вболівали за Налбандяна, бо він не мав шансів, і від того бідолашний Гюіт, хоч як добре грав, не отримував ніякої або дуже мало підтримки та заохочення від глядачів, а це нечесно, тож всім стало Гюіта шкода — він там сам, бідненький, і всі підтримують противника, — тож тепер глядачі плескають йому, щоб відновити баланс. Інакше кажучи, Гюіт-вдаха (є таке слово? Зрештою, неважливо, ви ж розумієте, про що я) став невдахою, якого слід підтримати.

Ненадовго, ясна річ. Я стрепенулася, струсила самовдоволеність і почала уважно приглядатися до поведінки глядачів. Тож, коли оплески на честь Гюіта притихли і глядачі знову почали підбадьорювати Налбандяна, в мене одразу ж назріло питання: «А тепер що? Чому ви вже не підтримуєте Гюіта? Він що, став гірше грати?». Авжеж, ні. Вочевидь він грав навіть краще. І в цьому вся суть. Гюіт впевнено крокував до легкої перемоги. Налбандян борсався, його різали «без ножа», в нього не було жодних шансів, тож само собою зрозуміло, що справедливість вимагала підтримати його галасливими вигуками і похвалами, а Гюіту, всепереможному «вдасі», треба було просто скромно аплодувати.

Отже, згідно з логікою правила чесної гри по-англійськи завжди треба підтримувати невдах. Однак надмірна підтримка може згіршити «вдаху», який, відповідно, стає свого роду почесним невдахою, якого треба підбадьорювати, поки не відновиться баланс сил або поки справжній невдаха вже на порозі програшу і його, справжнього сіромаху, треба підтримувати знову. Все просто, еге ж. Якщо, звісно, знати правило. Ну, принаймні на Вімблдоні було досить просто — там не було сумнівів, хто справжній безталанник. А от коли не видно одразу, то можуть виникнути труднощі: англійці буксують і не знають, кого підтримувати. Ще більший клопіт, коли англійський гравець (чи команда) виступає в ролі вдахи — справедливості ради ми маємо хоча б трохи підтримувати і його.

Футбольні фанати, найбільші патріоти серед всіх спортивних вболівальників, не страждають від подібних протиріч, коли підтримують своїх на міжнародних чи навіть регіональних матчах. Та навіть вони можуть підтримати небораку, якщо в матчі не грають улюбленці і якщо, особливо якщо, команда-лідер занадто пишається своїми перемогами або демонструє зверхню впевненість у перемозі. Чимало англійських футбольних фанатів усе життя віддано вболівають за безнадійні, горопашні, третьосортні команди — як би погано ті не зіграли, вболівальники нізащо їх не зрадять. У нас є неписане правило, яке велить обрати команду-улюбленицю в юності і вболівати за неї до гробової дошки — нізащо не можна зрадити своїй команді! Можна віддати належне і навіть захоплюватися талантом та вправністю команд-зірок, скажімо, «Манчестер Юнайтед», але вболівати все одно за «Свендон» чи «Стокпорт» — за команду, обрану ще в дитинстві. Не обов’язково вболівати за свою місцеву команду: багато молоді з усіх закутків країни вболівають за «Манчестер Юнайтед», «Челсі» чи «Арсенал». Все зводиться до простого правила: якщо вже вибрали команду, то залишайтеся їй вірними. Примкнути до «Арсеналу» після «Манчестер Юнайтед», бо «Арсенал», як виявилося, грає краще чи ще з якої б там не було причини, не можна.

Кінні перегони — ще одна захоплива англійська субкультура, вивченню якої я присвятила три роки і навіть написала книжку, — мають більше підстав вважатися нашим «національним спортом», ніж футбол. Тут суть не в кількості глядачів, а в тому, що цей вид спорту приваблює більш репрезентативну вибірку населення. На перегонах можна побачити надзвичайно велику кількість прикладів того, як англійці дотримуються правила чесної гри та правила невдах, зрештою, усіх правил англійськості. На перегони англійці з ніг до голови одягаються у народний костюм, щоправда, мова не про одяг, а про поведінку. На перегонах діє унікальний «соціальний мікроклімат» — це поєднання полегшеної (відносно) форми заборон та винятково гарних манер, які вкупі просто не можуть не видобути назовні усі найкращі риси англійців.

Я з’ясувала, що наперекір поширеному переконанню, кінні перегони доводять, що натовпи молодиків цілком спроможні перебувати на одній території, пити літри алкоголю, грати в азартні ігри під прикриттям захопливого спортивного заходу і не те що не побитися, а взагалі не конфліктувати! На перегонах ті самі молодики, чиї агресивність, вандалізм та всілякі безчинства на футбольних суботніх матчах і поза їх межами обросли легендами, не лише не виявляють ані натяку на ці незугарні риси, а ще й перепрошують, коли випадково когось штурхнуть (і, дуже по-англійськи, навіть як хтось штурхне їх), і галантно пропускають жінок вперед.

Клубні правила

Одне протиріччя не дає спокою багатьом англознавцям — як у нас поєднується така сильна тяга до індивідуалізму і непереборне бажання створювати та об’єднуватися у клуби? Як можна одночасно зациклюватися на приватності і на «клубності»? Джеремі Паксмен зауважив, що у на позір замкнутих, зациклених на індивідуальності та приватності англійців є клуби майже на будь-яку тематику: «Є клуби для рибалок, для футбольних фанатів, для картярів, для флористів, для тих, хто вирощує голубів, варить джем, їздить на велосипеді, спостерігає за пташками і навіть для тих, хто їде на відпочинок». Не намагатимуся укласти повніший список — це б зайняло зо півкнижки. Усім англійським хобі присвячено по журналу, — а то й по шість, — і всі вони мають відповідні тематичні клуби, а то й цілі національні товариства з мережею місцевих представництв та дочірніх організацій. Зазвичай в нас є два національні товариства, які поміж собою конкурують і сповідують акурат протилежні погляди у сфері інтересів. Більшість часу вони тільки тим і займаються, що радісно чубляться і тузяться один з одним.

Паксман, в товаристві де Токвіля, дивується «як англійцям вдається одночасно бути такими індивідуалістами і весь час організовуватися у клуби та товариства, як в одних і тих же людях може поєднуватися бажання об’єднуватися і бажання відділятися?». Здається, Паксман пристає на прагматичне, скупе пояснення де Токвіля, буцімто так склалося історично, що англійці завжди формували союзи, щоб спільними зусиллями досягти того, що їм було недоступне поодинці. Він також наголошує, що вступати чи не вступати у спілку — це завжди справа особистого вибору.

Як на мене, клуби — це більше про задоволення соціальних, а не практичних чи економічних потреб, і я певна, що право вибору тут теж чимало важить. Англійці не люблять випадкових, невпорядкованих, спонтанних контактів, заведених десь на рівному місці. Ми так не вміємо, нам так незручно. Ми любимо соціалізуватися на впорядкований, організований манер — у