Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Публіцистика » Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Читаємо онлайн Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
class="p1">Власне, навіть у Німеччині, де історії про насильницькі дії солдатів Червоної армії від початку не були таємницею, перша публікація цього щоденника в маленькому німецько-швейцарському видавництві Гельмута Коссодо 1959 року викликала хвилю обурення. Авторку, яка завбачливо приховала свою особу, звинуватили, не більше й не менше, у паплюженні честі німецьких жінок. Адже, мовляв, хіба могли вони «так» поводитися (що, до речі, дуже суголосно з тими закидами, які оповідачка чує наприкінці й від свого приятеля Ґерда)? Та й узагалі, для чого вкотре ворушити травми, які всі навпаки намагаються лишити в минулому, щоб якось жити далі[41]? З потоку рецензій і відгуків, які тоді з’явилися, всього кілька були прихильними. Нічого дивного, що після такої хвилі критики й шельмувань авторка, прихована за анонімним статусом, не лише не розкрила власної особи, а й висловила бажання не перевидавати скандальний текст за свого життя.

В середині 1980-х видавець Ганс-Маґнус Енцензберґер спробував розшукати таємничу авторку щоденника, щоб отримати дозвіл на його перевидання, але марно. Через посередників йому відмовили. До нового й остаточного оприлюднення «Жінки в Берліні» залишалося ще майже двадцять років.

Але повернімось у 1945 рік. Як узагалі так сталося, що цей приватний щоденник, писаний по теплому сліду спершу в трьох шкільних зошитах і на випадкових клаптиках паперу, а потім передрукований на друкарській машинці, потрапив до видавців? І хто врешті сама авторка?

В післямові нас запевняють, що в її долі немає нічого особливого. Вона — безіменна, одна з тисяч звичайних німецьких жінок, які пережили це жахіття, і саме в типовості її історії — її головна цінність. Наче й важко не погодитись. Особливо нині, коли інформації про гендерне насильство у всіх війнах XX і XXI століть стає дедалі більше, і ми нарешті починаємо усвідомлювати реальні масштаби замовчуваних злочинів проти жінок, які часто й злочинами не вважали. В цьому сенсі історія Безіменної і справді «звичайна».

Але навіть найнеуважніші читачі й читачки помітять, що бодай в одному авторка таки була особливою. На відміну від більшості співвітчизників, вона трохи знала російську мову, а тому могла бодай якось порозумітися з ворожими солдатами, а часом завдяки цим знанням навіть порятувати себе або ближніх. Розмаїті ж цитати й літературні відсилання (і то, нагадаю, в тексті, писаному часом на коліні в бомбосховищі), згадки про мандри Європою, знання кількох європейських мов, подорожі Радянським Союзом і перебування в Москві (ба більше, робота в якомусь московському бюро) вказують також на освіченість і певний життєвий досвід, попри те що, якщо вірити щоденнику, на той час авторці було лише трохи за тридцять. Не кажучи вже про те, що текст засвідчує уважне до деталей око і неабиякий літературний хист, а крім того, і професійний досвід письма — чи то літературного, чи журналістського.

Зрештою автор післямови Курт Марек (псевдонім Курт В. Керам), який і став головним ініціатором видання щоденників — спершу в США та Великій Британії в англомовному перекладі (1954-го і 1955-го відповідно), а за чотири роки вже в Німеччині — називає її своєю давньою і доволі близькою приятелькою. Тут варто сказати, що Курт Марек — особа далеко не остання в літературному світі 1950-х. Журналіст і редактор, повернувшись після війни з американського табору для військовополонених, він працює у відродженому видавництві «Rowolt» (вельми успішному й донині). Десь саме тоді, коли він дізнається про щоденник і вмовляє авторку його опублікувати, Курт Марек працює і над своєю документальною книжкою «Боги, гробниці й науковці» (про археологів та їхні найгучніші знахідки), яка вийде друком 1949 року й стане абсолютним національним бестселером, переживши десятки перевидань і багатомільйонні наклади; книжку навіть згодом екранізує американська студія «Metro-Goldwyn-Mayer» (фільм «Долина фараонів», 1954). Інакше кажучи, наявність такого приятеля в своєму середовищі — знак належності авторки щоденника до певних культурних або суспільних кіл. Отож говорити про її «звичайність» можемо хіба дуже обережно.

Аби не тримати інтригу довше, скажу, що врешті її особу таки розкрили. Але сталося це вже 2003 року, майже відразу після появи другого німецького перевидання, теж позиціонованого як анонімне. Видавцем став той-таки Ганс-Маґнус Енцензберґер. Тільки тепер із пропозицією звернулися вже до нього, і зробила це дружина Курта Марека, якій після смерті чоловіка належали права на «Жінку в Берліні». Річ у тім, що незадовго до цього відійшла і авторка щоденника, приятелька Ганнелоре Марек, журналістка й редакторка Марта Гіллерс (у шлюбі — Дічі-Гіллерс). Не стало її 2001 року в поважному дев’яностолітньому віці, й поховали жінку в колі найближчих у швейцарському Базелі, де вона мешкала після одруження.

Отож Марта Гіллерс і є тією Безіменною. Щоправда, була вона не «блідою білявкою» у вицвілому старому пальті, як дізнаємося зі щоденника, а доволі яскравою брюнеткою. В тому, що її ім’я нарешті розкрили, на щастя, немає етичного переступу, адже зберігати свій анонімний статус авторка бажала лише за життя (так само, як і повторно не видавати щоденник). Друге видання, на відміну від першого, відразу стало бестселером, і цього разу відгуки були вже геть іншими. Рецензенти захоплювалися документальною точністю та лаконізмом описів, спостережливістю і дивовижною емоційною «відстороненістю» авторки, яка навіть за таких обставин майже не піддавалася ані відчаю, ані ненависті. Її здатність дистанціюватися від себе до тієї міри, щоби побачити в своїх стражданнях і стражданнях тисяч інших жінок не лише брутальність і жахливу несправедливість щодо найбеззахисніших, а й своєрідне справедливе «вирівнювання рахунку», і справді вражають, як і вміння опановувати себе в найстрашніших ситуаціях і аналізувати пережите по зовсім теплому сліду. Щоденник стає вже не просто терапією, а майже невідкладною допомогою, таким собі авто-«дефібрилятором», який змушує серце битися знову і не дає остаточно збожеволіти чи втратити надію на виживання. Єнс Біскі, на той час журналіст «Süddeutsche Zeitung», котрий у вересні 2003 року першим оприлюднив інформацію про особу Марти Гіллерс, висловив також підозру щодо автентичності тексту і ступеня втручань інших авторів/редакторів (зокрема Курта Марека) в початковий рукопис[42]. А далі історія розгорталася за майже детективним сценарієм. Доки тривали журналістські баталії, історик-архівіст і письменник Вальтер Кемповскі провів на замовлення видавництва своє розслідування і зрештою опублікував статтю, в якій заявив, що й рукописи щоденників, і дещо розширений і змінений текст машинопису — таки автентичні й писані справді приблизно в той час. Ба більше, зміни, внесені в машинописний текст (переінакшені імена, «переставлені» факти й деталі, що мали б захистити реальних людей від упізнаваності), найімовірніше, були справді авторськими. Інша річ, що до німецького видання 2003 року

Відгуки про книгу Жінка в Берліні - Марта Хіллерс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: