Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Понеділок, 11 червня 1945
І знову день для себе. Я була в поліції й спробувала отримати якийсь дозвіл на використання покинутого садка за згорілим будинком професора К., колись мого доброго приятеля. Я показала лист від пана К., який він написав мені ще в березні з Бранденбурга, куди виїхав, і в якому просив приглянути за своїм садком. Мене ганяли з кабінету в кабінет. Я оббила всі пороги, але ніхто не мав таких компетенцій. Із кабінетів-комірок, обклеєних темним картоном, смердить і долинають дрібні сварки. Нічого не змінилося.
Дорогою додому я зібрала свою порцію кропиви. Я була страшенно стомлена — бракує жиру. Перед очима весь час мерехтлива полуда. Таке відчуття, ніби я лечу над землею і вже майже невагома. Навіть писати стає обтяжливо, хоч це і досі розрада в моїй самоті, —така собі розмова, нагода вилити душу. Вдова розповіла про дикі сни з росіянами, які їй тепер постійно сняться. В мене такого немає, бо я все викладаю на папері.
Справи з картоплею кепські. Нам уже видали весь раціон до кінця липня, примусово. Довелося забрати. Чому, — це й так зрозуміло: коренеплоди, які вигребли з приміщень, підгнивають і наполовину перетворилися на смердюче місиво. Сморід на кухні майже нестерпний; та я боюся, що на балконі картопля псуватиметься ще швидше. І з чого нам жити в липні? Крім того, мене тривожить моя газова плитка. Щойно тиск газу посилюється, як у трубі починає гриміти, ніби там стріляють. А електроплита, ремонтована власними силами, більше не хоче працювати.
Хліб доводиться ховати від себе самої. Нині я вже і так з’їла на 100 грамів понад норму свого ранкового раціону. Так випереджати графік більше не можна.
Вівторок, 12 червня 1945
Машина для ходіння знову побувала в Шарлоттенбурґу. Бадьорі поїздки на швидкісному трамваї скінчилися. Вже після перших спроб щось зламалося: транспорт знову не ходить. Але ми старанно попрацювали. Тепер наші ескізи і пропозиції треба подати в усі можливі служби.
Дорогою я пережила новий досвід. На одній галявині з землі виривали людські рештки, щоб перенести їх на цвинтар. Одне тіло вже лежало на візочку. Обмащений глиною продовгастий пакунок у парусиновій обгортці. Чоловік, який викопував, — старшого віку і цивільний, — рукавом сорочки стирав піт із чола і обмахувався своїм кашкетом. Я вперше відчула, як пахне мертве людське тіло. В усіх описах, які мені раніше траплялися, ішлося про «солодкавий трупний запах». Епітет «солодкавий» здається мені неточним і вже напевно недостатнім. Цей сопух не можна назвати запахом; це щось стійкіше, насиченіше, наче загусле повітря, чад, що здіймається до обличчя і заповзає в ніздрі; він надто спертий і затхлий, щоб його вдихати. Він просто забиває подих. Тебе відкидає назад, наче від удару кулака.
Берлін узагалі зараз дуже смердить. У місті тиф, і дизентерія мало кого оминула. Панові Паулі вона завдала великих клопотів. А екземницю, як я вчора дізналася, планують покласти в якийсь барак для тифозників. Навколо полігони сміття, які обсіли заразні мухи. Мухи повсюди: товсті, темно-сині. Для них це, мабуть, рай! Найменша грудка лайна перетворюється на живу кулю, що кишить чорним і дзижчить.
Вдова переповіла плітку, яка зараз гуляє Берліном: «Вони карають нас голодом за те, що хтось із “Верфольфа” стріляв у ці дні в росіян». Я в це не вірю. В наших околицях росіян більше немає: «Вервольфу» нема що тут робити. Я не знаю, де тепер івани. Вдова розповідає, що одна з двох веселих сестер у нашому будинку — та Аня, в якої симпатичний синок, — і досі щедро приймає росіян із пакунками. Не певна, що це добре скінчиться. Я вже уявляю собі перерізане біле горло Ані на перилах канапи.
(Наприкінці червня дописано на берегах: Ані горло не перерізали. Але Інґе, яка мешкає двома будинками далі, після однієї нічної пиятики з чотирма незнайомцями, особи яких і досі не встановили, знайшли наступного ранку з проломленим черепом. Її вдарили пляшкою з-під пива (звісно, порожньою). Напевно, це зробили без злого наміру і не через жагу вбивства, а просто так, після легкої сварки через те, хто після кого п’є. Або ж Інґе покепкувала зі своїх гостей. П’яні росіяни небезпечні, очі їм застилає червоний туман; роздратовані, вони переповнюються люттю до себе і всіх навколо.)
Середа, 13 червня 1945
День для себе. Разом з удовою ми шукали кропиву і лободу. Обнишпорили понищений і здичавілий садок професора. Навіть якби я отримала офіційний дозвіл на використання саду, було б надто пізно. Чужі руки вже пообламували цілі гілляки, позбивали перші вишні, не встигли вони ще пожовтіти. Тут уже нічого не дозріє: голодні зібрали весь урожай до нас.
Холод, буря і дощ. Вперше нашою вулицею їхав трамвай. Я відразу сіла в нього, просто щоб проїхатися, але в дорозі подумала, що не завадить зайти в ратушу і спитати, чи варто сподіватися на оплату за нашу тижневу роботу для росіян на заводі. Моє ім’я і справді було в переліку; кожен робочий день було ретельно відмічено, — «пташки» стояли і навпроти мого прізвища, і навпроти прізвищ інших жінок. Навіть податки було вирахувано. Загалом я маю отримати 56 марок, але тільки тоді, коли в міській касі з’являться гроші. Службовець порадив прийти наступного тижня і знову спитати. Хай там як, усе вже записали, пододавали і обрахували, тож зрештою я щось отримаю.
В бурю з дощем чекаючи на зворотній трамвай, я поспілкувалася з подружжям біженців. Обоє вже вісімнадцять днів у дорозі. Вони їхали з Чехії і розповідали страшні речі: «Чехи знімають на кордоні сорочки з німців і луплять їх собачими батогами», — розказував чоловік. А його дружина стомлено додала: «Нам нема на що нарікати. Ми ж самі так хотіли». Всі вулиці зі східного боку, мабуть, кишать біженцями.
Дорогою додому я побачила, як люди виходять із кіно. Я відразу зайшла досередини і пішла на наступний сеанс у напівпорожньому залі. Російський фільм. Назва: «О шостій годині вечора після війни». Дивне відчуття: на власній шкірі переживши всі ці бульварні романи, знову сидіти в кінозалі й спостерігати за тим, що показують на екрані.
Серед глядачів були солдати, а також кілька десятків німців, переважно діти. І майже жодної жінки; певно, все ще остерігаються сидіти в темряві поміж
