Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Пишучи ці рядки, я тримаю перед собою машинописні аркуші. Їхня справжність, яку видно в недбалості коротеньких нотаток олівцем, схвильованість, помітна там, де роздвоюється при натиску перо, суміш стенограм, звичайного письма і таємних позначок (вести такий щоденник було особливо небезпечно), страшні скорочення (знову і знову ці «VG» — «зґвлт» — на позначення зґвалтування), — все це втрачається в друкованому тексті, нейтральному, холодному. Але з рукопису можна відчитати те, що замовчують друковані сторінки.
Я знаю дім, який тут описано, адже жив поблизу. Так я з’ясував, що його мешканці мені більш чи менш знайомі.
В пошуках зниклих друзів 1946 року я знову приїхав до Берліна. Я відвідав цей будинок. Уже на сходах мене просто змели потоком спогадів і переживань. Їх переповідали мені не лише чоловіки, а й жінки та дівчата, і то з таким сповідальницьким запалом, що врешті я, мабуть, зреагував би так само, як приятель авторки, котрий повернувся додому і про якого згадано наприкінці щоденника, — якби сам уже не пережив подібне в інших місцях і не розумів визвольної сили сповіді.
Півроку потому я зустрів авторку вже в іншому місці. З її натяків я довідався про існування щоденника. Знадобилося ще півроку, щоб мені дозволили його прочитати; в ньому я знайшов докладні свідчення всього того, про що знав уже з описів інших. Я прочитав там про людей, з якими був знайомий. Знадобилося ще понад п’ять років, поки мені вдалося переконати авторку оприлюднити цей щоденник, адже він — унікальний.
Все це доводить: у цій книжці є тільки правда й нічого, окрім правди. Давно перевірена формула — «Всі персонажі та події — вигадані; будь-яка подібність із живими або померлими особами є суто випадковою», — до неї не застосовна. Втім, з огляду на певні етичні та політичні причини всі імена та чимало деталей було змінено. А те, що авторка побажала залишитися невідомою, мабуть, не потребує додаткової аргументації.
Читання цього щоденника пробуджує двоякі відчуття. І річ тут в особі самої авторки. Найстрашніше враження справляє холодна відстороненість окремих записів, аж доки перелякано помічаєш, що в тексті немає штучної об’єктивації (як, приміром, у літературному винаході «камери обскура» в Дос Пасоса), — холодом віє просто тому, що замерзли всі чуття, замерзли від жаху. «Певне, то відчай був розладнав мої нерви»[40], — стримано розповідає моряк, який уникнув виру Мальстрему, з оповідання Едґара Аллана По.
Манеру письма авторки теж важко назвати фаталістичною, хоч у її характері й помітні деякі фаталістичні риси. Знаючи обставини, я відразу хотів би відхилити одне запитання, яке, мабуть, виникатиме. Чи могла б авторка в тій чи тій ситуації повестися інакше? Тут я наважуся повторити те, про що вона й сама не раз згадує: завдяки тому, що вона знала російську, вона не раз ставала єдиним дипломатом для цілого дому людей. У війні між східним і західним народами білий прапор ніколи не давав справжнього захисту, і не один посланець-доброволець загинув поміж фронтами.
Хто взагалі має право вишукувати в цьому масовому фатумі моральний вимір, застосовний насправді лише щодо самого себе? Жоден чоловік! — адже надто багато було тих, кому під дулом автомата довелося казати дружині чи доньці: «Ну, йди вже з ними!» А хто ніколи не стояли під прицілом — хай узагалі мовчать. Але й жодна жінка! — якщо вона бодай раз не плила за течією всезагальної долі. Сидячи в безпечному місці, судити й засуджувати аж надто легко.
Вражає, що в цій книжці немає ненависті. Але там, де всі відчуття замерзли, для полум’я ненависті просто не стає місця. Від Зиґмунда Фройда (але тут я застерігаю не робити надто глибоких висновків із популярних понять психоаналізу), ми знаємо, що інстинкти (Triebe) здатні змінювати свою ціль — вони «можуть заступати одне одного, коли енергія одного інстинкту переходить на інший». Для жодного з читачів не буде таємницею, що в мешканців цього берлінського будинку один інстинкт перекривав усі решта: голод. І це інстинкт до виживання за будь-яку ціну.
Важливими також видаються слова, які авторка сказала мені 1947 року: «Ніхто з жертв не має носити пережите як терновий вінець. Принаймні я відчувала: те, що зі мною сталося, вирівняло рахунок». Серед нелюдяності вишукувати справедливість, — як на мене, це найпоказовіша риса цього документа, який саме через це і є document humain, а не document politique.
Тож авторка уникла виру Мальстрему, потай здобувши перемогу і вибравшись із його глибин не завдяки законам фізики, а через те, що вона не здалася. Хоч і мусила зректися себе.
К. В. Керам, серпень 1954
(Курт В. Марек)
Більше не безіменна
Цей щоденник з’явився 74 роки тому. Перекладений сімома мовами (англійською навіть двічі), він пережив не одне перевидання, успішну екранізацію (однойменний фільм Макса Фербербьока 2008 року), кілька театральних інсценізацій і навіть музичну адаптацію. А ще став бестселером серед кількох поколінь читачів і причиною палких дискусій від Німеччини до Сполучених Штатів і Великої Британії, востаннє — вже в 2000-х.
Це вельми цінний історичний документ і надзвичайно відверта розповідь про пережите в самому епіцентрі Другої світової війни, і то в останні, вирішальні її місяці й тижні. Ба більше, це текст, який підважує відразу дві панівні традиції історіографії. Адже мало того що писано його з позиції переможених, то ще й оповідачкою тут постає жінка. Жінка, яка «безсоромно» наважується розповідати про те, про що й згадувати прилюдно вважалося непристойним.
