Одіссея практиканта - Володимир Кривенко

темним одягом, і почав лякати людей клятими американцями, котрі ні спати ні їсти не можуть поки не знищать нашу країну, а особливо наш завод, який виробляє пеньку для морських канатів!!! Не знаю, як нашим селянам спалось тієї ночі, але, коли, за кілька днів по тому, о сьомій вечора, в промінні призахідного сонця, під акомпанемент потужного вибуху, в небо піднявся велетенський малиновий гриб… Нє, правда, видовище було жахливе! Селяни згадали ту лекцію геть всю! Всю, до останнього слова! Той гицель казав, що радіація і теплові струмені, відбиваючись від білих стін будівель, завдавала людям більшої шкоди, ніж десь за містом. А у нас же всі хати білені… За десять хвилин село спорожніло. У кого білизна сохла – позривали, обмотались і в степ! Я до півночі по степу на «бобіку» мотався. Людей, як тих зайців на полюванні, фарами виловлював. Пояснював, в село завертав, так ще і йти, деякі, не хотіли… Там, кажуть, мериканці ядрену, таку, бомбу кинули, що годі й повертатись!

– Ну, тепер, нарешті, зрозуміло, – сказав Віктор. – А то, ми їдемо, зустрічних про завод розпитуємо, а вони, як ті ненормальні, «мериканців» клянуть, та від нас тікають. Ледве, завдяки мудрості нашого водія, вас знайшли. Ну що ж, дякуємо за гостину, прийміть наші співчуття, але, якщо зараз роботи нема, відмітьте наші відрядження, та ми й далі поїдемо.

– Як то роботи нема? Ну, з рівнем води та освітленням робочих місць вночі – ясно. Рівень води дощ відрегулює, а робочі місця вночі місяць освітлювати буде. А грозозахист? Не вистачало нам, щоб ще й скирти згоріли! Давайте, хлопці, несіть свої речі в Сільраду, відпускайте машину і до роботи!

– Нам, Степане Захаровичу, для тієї роботи ваша допомога потрібна.

– Яка?

– Треба дві кувалди та два щупи в кузні виготовити.

– Не питання! Малюйте ескіз, поки поснідаєте, все вже готове буде. Он там, через дві хати наш клуб і «чайна» при ньому, там поснідаєте, потім повертайтесь, відвезу вас на скиртове поле. А з житлом о шостій-сьомій вирішимо. Переглянулись ми, та й пішли до машини по речі.

Повертались ми з «чайної» до Сільради вже на «бобіку». Степан Захарович чекав нас на ґанку Сільради.

– Кувалди та щупи – в машині. Речі ваші нехай тут полежать, ніхто їх не зачепить, перевдягайтесь в робоче, Василь відвезе вас на поле, а ввечері я заберу вас до когось на постій.

Перевірка грозозахисту нескладна, але досить важка і малооплачувана робота. Скирта це такий довгастий стіг щільно складених снопів коноплі висотою до 8 шириною 5–6, завдовжки 25–50 метрів. (Не подумайте зайвого, наша промислова конопля не має тієї наркотичної дії, що притаманна азійській та Єгипетській). В обох торцях скирти встановлюють 10 метрові стовби-щогли з вмонтованим в них товстим дротом, з'єднаним під землею з контуром заземлення. Якість цього з'єднання і належало перевірити. На скиртовому полі, під палючим сонцем, треба було під'єднати здоровенний мегомметр одним кінцем до заіржавленого болта, привареного до того дроту, потім рознести два метрові щупи під кутом в 45°один до одного і на 25 метрів від щогли, забити їх кувалдою в камінну землю на 60 см., з'єднати проводами з мегером, провести виміри, записати результат в протокол, витягти щупи (що набагато важче ніж забити, тим більш, щупи виготовили, всупереч нашому бажанню з арматурного заліза), і йти до наступної щогли… А скирт тих на полі було більше сотні. На обід не пішли – далеко. Потім повернутися вже несила буде. Полежали півгодини в крихітній смужці тіні від скирти – сонце ж майже в зеніті, та й – до чергової щогли…

Зміряли ми в той день, десь близько двох десятків скирт і, в повній знемозі, о третій годині дня, потягли важкущий мегер МС-08, кувалди, щупи, мотки проводу «додому» – в Сільраду.

Стомлені, змучені спекою, приплентались ми до найпершого будинку на околиці села і, ледве ворушачи здерев'янілими зневодненими язиками, привітавшись, попросили водички у старого, сивого дідугана, що меланхолічно смоктав люльку, сидячи на ослінчику біля фіртки. Не відповівши на привітання, дід вказав чубуком люльки вздовж вулиці та глухо проказав:

– Калодец там…

Навіть матюкові не вдалось пролізти нашими спраглими горлянками, і ми понуро почвалали далі. За кілька сот метрів, край дороги, ми таки побачили криницю, але радість наша була передчасна. Остання ланка ланцюга закінчувалася карабіном, а відра не було…

– Давайте мою футболку намочимо, витягнемо, посмокчемо, не пропадати ж від спраги! – запропонував я.

– Краще – мої труси, – розвеселився Віктор. – і колір, наче кава буде, а смак!.. – він аж примружився, плямкаючи губами, подумки смакуючи той нектар.

– І мої прив'яжемо, – подав голос і Едік, щоб тому дідові де кінця життя у носі свербіло на згадку про нас, як воду питиме!

На наше бубоніння, у дворі з'явилася літня жінка і запитливо подивилася на нас. Ми, майже хором, попросили врятувати нас, позичивши відро на кілька хвилин. Жінка підійшла ближче, з жалем розглядаючи і нас і наші проводи-штирі-кувалди.

– Хлопці, а ви ж хто такі будете? Звідки?

– З Києва ми, шановна, а тут, ми на вашому скиртовому полі, з ранку, грозозахистом займаємося.

– Ой, синочки! Яка вода? Ви ж голодні! З ранку в полі без води та їжі! Заходьте, я такого смачного борщику наварила – довго мене згадувати будете! Не зважаючи на наш кволий опір, вона, майже силоміць, затягла нас у подвір'я, всадила у літній кухоньці і так нагодувала, та ще й молочком, замість води, напоїла, що йти нікуди вже не хотілося. Подякували ми за такий щедрий дарунок долі, а Віктор і каже:

– Оце, Оксано Михайлівна, мали ми йти до Степана Захаровича, щоб нас на постой до когось на кілька