Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
– Людина слова… Відробляє… Як і обіцяв… – стиха мовив Віктор. Едік хутко озирнувся.
– О! Нарешті! А де ви були? Я вас шукав-шукав! Думав, може, ви в сільраду подались за комплектуючими для освітлення. Прийшов, а воно, те комплектуюче, вже тут все лежить, а вас нема…
Нам просто повітря забракло для відповіді, та й Михайлівна, побачивши нас, вийшла з хати з двома тарілками. Не хотілося при ній влаштовувати «розбір польотів». Обідали мовчки. Після обіду Віктор поклав перед Едіком пачку м'ятих аркушів з записами вимірів і сказав:
– Ми – на сіновал на годинку відпочити, а ти бери бланки протоколів, сідай, оформлюй у двох примірниках.
– Так все ж, де ви були?
– Будеш протоколи оформлювати – побачиш… Там схема намальована, а твій барліг хрестиком позначений… І ми пішли відпочити на сіновал…
Того дня, до заходу сонця, ми з Віктором таки «добили» поле. Працювали, як і обідали, мовчки, бо думки були у нас однакові і обмінюватись було нічим. Ввечері Віктор віддав Едіку результати останніх вимірів для оформлення і, відмахнувшись від його вибачень, запросив мене долучитися до складання плану освітлення. На цей раз Захарович не поскупився. На підлозі в веранді лежала бухта проводу «гупера» для зовнішньої проводки, розетки, вимикачі, патрони, штепселі, кілька лампочок, моток чорної х/б ізоляції, шурупи, цвяхи, бухта «стальки» і стрем'янка…
– А для чого стільки «стальки»? – здивувався я. – Ми ж, наче, провід в труби затягувати не збиралися?
– Е-е-е, студент! Мабуть, прогуляв ти пару лекцій по монтажу! – засміявся Віктор. – Це ж, щоб стовпи посеред двору не вкопувати, а натягти в потрібному напрямі «стальку», а сам провід вже до «стальки» ізоляцією зафіксувати. І надійно, і зручно, і швидко, і красиво!
– Наука ходить не по лісу, – по людях – підсумував я. – Ну, завтра зранку і розпочнемо.
– Едік! Завтра, як прокинешся, ще раз перевір протоколи – і до Захаровича! Процентівки та відрядження не забудь! А ми, тут, зі студентом освітлення робити будемо. Завтра все закінчимо, а післязавтра зранку – далі.
– Знову зранку? – заскиглив Едік.
– Ну, то йди під скирту, спи до обіду, потім лови на трасі шарову «Побєду», ввечері зустрінемось, – не втримався Віктор, і перевів розмову на інше:
– Галю! Олено Михайлівно! Розкажіть нам, де б ви хотіли мати освітлення і звідки б хотіли його вмикати? Після короткої екскурсії по подвір'ю, ми склали план освітлення і, після смачної вечері, відправились на сіновал. Цієї ночі Едік вже не турбував нас стогонами, бурмотінням і зітханнями. Причину ми зрозуміли лиш під ранок; виявилось, що рядно, яким ми вкривались, Едік в кілька шарів намотав на себе, рідного, і знову, як тоді в готелі, став дуже схожим на єгипетську мумію…
– Нехай, – махнув рукою Віктор, – сам замотався, – подивимось, як він буде звідти вибиратись… Сон вже пішов геть, тому ми, ще трохи полежавши, піднялись і привівши себе в відносний порядок, взялися за розмотування і закріплення стальки. З хати вийшла заспана Оксана Михайлівна.
– Ой, синочки, – сплеснула вона руками. – вибачте, я ж не знала, що ви так рано… І нічого ще приготувати не встигла…
– Оксано Михайлівно! – Віктор злегка вклонився, притиснувши руки до грудей, – це ви нас вибачте, що збудили! Будь ласка, йдіть, досипайте! Сьогодні сніданок не раніше десятої-одинадцятої! і він красномовно мотнув головою в сторону «мумії» на сіновалі.
– Та який там сон, – махнула рукою Оксана Михайлівна. – Корову вже час доїти, та в череду виганяти. Курей, порося нагодувати. Ви б самі, краще, ще відпочили-подрімали!
– А ми, Оксано Михайлівно, так і робимо – відпочиваємо однією третиною, – встромив і я свої п'ять копійок, теж кивнувши на «мумію».
– Ой, то ваші діла, – вам видніше, але, якщо ви вже спати не будете, то я попрошу вас пригледіти за дівчатками, бо Галя сьогодні череду пасе, а я хочу моїй давній подружці на той край села молочка віднести. Вона там сама і нездужає, бідна. Мене, десь, години з півтори не буде. То, як дівчатка прокинуться, щоб не злякались, що ні бабці, ні мами вдома нема.
– І приглянемо, і розважимо, досвід маємо… – запевнили ми.
Стараючись якомога менше шуміти, натягли ми вже всі стальки і, розташувавшись не ґанку, заходились приєднувати патрони до проводів, коли з боку сіновалу донісся чи то стогін, чи то якесь поросяче рохкання. Віктор схопив мене за руку і, майже силою затяг в будинок.
– «Мумія прокидається!» – пошепки пояснив він. – Перша серія! – ходімо це кіно з хати дивитися! Ми взяли стільці і, всівшись біля вікна, стали дивитися… Сюжет, і справді був захоплюючий. Туго навернуте рядно не дозволяло Едіку вивільнити руки і «мумія» звиваючись гігантським черв'яком, лише перекочувалась з боку на бік по сіну.
– Пішли рятувати, – запропонував я.
– Ще чого! За сценарієм, допомога з піснею «Абарая-я-я бродяга я-я-я» має прийти лише в третій серії фільму. А ми попрацювали, а тепер маємо повне право, культурно розважаючись, відпочити!
– А хіба ж налагоджувальники можуть таке стосовно своїх колег чинити? – спитав я. – Ти нещодавно, якось, інакше пояснював…
– Ну, нащо ж отак, на найболючіше, та ще й зранку, наступати? – спохмурнів Віктор. Ну, добре, пОцифіст, пішли рятувати…
Підійшли ми до нашої «мумії», не змовляючись, взялися за один край рядна і різким одночасним рухом підняли його вище власного зросту. Едік, закрутившись горизонтальною дзиґою, випав зі свого кокону долілиць на сіно. Перевернувся, сів, очманіло
