Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
– До заводу? До нашого? Хочете доїхати? Ха! До заводу вони захотіли! Нечистий на ньому млинці зараз пече, а вони доїхати хочуть! Дід аж сльози сміху рукавом витер, безнадійно махнув рукою, та й попрямував у чийсь двір. Водій скривив губи, ми знизали плечима, – кожне містечко має конституційне право на свого дивака, – вирішили ми, та й рушили далі. За сотню метрів наздогнали бабусю, що швидко чимчикували стежкою, несучи у фартусі огірки. Зупинились, привітались.
– А підкажіть, будь ласка, бабусю, як до вашого заводу дістатися?
– До заводу? До нашого? У-у-у! Мериканці кляті! Бабуся люто сплюнула, комусь пригрозила сухеньким кулачком, перехрестилась, (прости Господи мене грішну) і, пришвидшивши ходу, рушила далі…
– Нам вельми поталанило, чи тут концентрація диваків перевищує конституційну норму? – чи то нас, чи то себе запитав водій. Наступним був хлопчина років 12 в дірявих «техасах» з сапою на плечі. Не ризикуючи втретє наступати на ті ж самі граблі, водій спитав.
– Хлопче, а де тут ваша сільрада?
– Вам до Степана Захаровича? То вам треба швидше, бо потім його до вечора не зловите! Хлопець, пожалкувавши, що не по дорозі, і ми його не підвеземо туди, куди йому треба, докладно розповів, як доїхати. Водій, все ж, ще раз вирішив випробувати долю:
– А скажи, хлопче, від вашої сільради до вашого заводу далеко?
– До заводу? До нашого? Так він же теє… Ну, словом… далеченько… Вам в сільраді Степан Захарович дорогу покажуть, – засміявся хлопець і рушив у своїх справах.
– Не село, а Бермудський трикутник, – сказав я, не підозрюючи, як був близько до істини.
– Концентрація диваків невпинно зростає, – пробурмотів водій, розвертаючи машину у вказаному напрямі.
Шукали, дякуючи хлопцеві, недовго. Невеликий ошатний будиночок з дошкою-плакатом «СІЛЬРАДА» гостинно чекав на нас з відчиненими дверима. Заходимо, двері в кабінет голови сільради теж розчинені бо, хоч ще не полудень, а спека вже навалюється. За столом гортає якісь папери кремезний чолов'яга років під 45, засмажений південним сонцем до кольору мореного дуба. Козак! Дитя степу! Видно, лише нагальні справи змушують його інколи навідуватись до свого кабінету.
Побачивши нас, відклав папери, підвівся, вийшов з-за столу і привітався з кожним з нас потиском широкої зашкарублої долоні та запитливо подивився на Віктора, пізнавши в ньому старшого. Віктор витяг з нагрудної кишені червоне посвідчення «Променергоавтоматики» і пояснив мету нашого візиту.
– Так, так… – Степан Захарович задумливо потер підборіддя, – на завод, кажете? А, якщо не секрет, що ви мали там робити?
– Ми збираємося встановити там систему контролю рівня води в барабані котла, перевірити якість освітлення на робочих місцях вночі, і перевірити надійність грозозахисту в полі, на скидах.
– Так, так… Знову сумно покивав головою Степан Захарович, з першими двома пунктами вашого завдання ви, хлопці спізнилися на два дні, бо вже й ні рівня того, ні робочих місць немає… Ви звідки їхали? Віктор сказав.
– А! То ви ж якраз повз ті руїни нашої котельної і проїжджали…
– От тобі й археологічний пам'ятник сивої старовини, – з жалем подумав я і запитав: а як то сталося? Жертв, сподіваюсь, нема? Якось обійшлося?
– Та, дякувати Богу, обійшлося без жертв, але коли відбудуємо – невідомо, вибух і з барабану «квіточку» зробив, і покрівлю зніс, і стіни розваляв…кочегара вже допитали. Він «ненадовго відлучився», а коли повернувся, води вже в склі водоміра не було. Він, згідно інструкції, мав залити топку водою, але ж це і догана, і премія тю-тю… бо це зупинка виробництва на кілька днів. У нас же, як ви знаєте, подове горіння, і ту грязюку – мокру золу довелось би тиждень вигрібати. От він і «зекономив» час.
– Якщо кочегар воду пускав, то він же біля котла мав бути! Як же він вцілів? – запитав Едік.
– Ви, коли до Сільради під'їхали, бачили, що двері нарозпаш? А в моєму кабінеті? Теж? А чому? – Бо спека страшенна! Відчиняю все навстіж, хоч і котла в кабінеті не маю… От так і вони, що удумали! – на магістралі там було у них два вентилі; один коло котла, а другий біля насосної, то вони, щоб не чекати в спеці, коли вода набереться, керували наливом дистанційно, по годиннику, аж від насосної, що метрів за 20 від котельної. З холодочку… А та стіна, що до насосної, якраз і встояла. Везе дурням! – Не прибила його, як те кошеня миршаве.
– Суцільні порушення безпеки, – похитав головою Віктор. – Кому розкажи – не повірять, сміятися, як з вигадок, будуть!
– Е, ні! – нарешті посміхнувся Степан Захарович, – це ще не сміх, сміх далі був… – Та ви сідайте, я вам про ту кумедію розкажу, а потім треба ж нам і серйозні справи обговорити та щось вирішити. Ми повсідались і Степан Захарович продовжив своє оповідання.
– Десь, трохи більше за тиждень, привезли нам з того, хай йому грець, товариства «Знання» лектора з цивільної оборони. Ноги б йому повідривати та морду набити! Хоча – ні, спочатку морду набити, а потім, як не зрозуміє, то й ноги повідривати, щоб і дорогу сюди забув, щоб знав, як людей лякати!
– То чим же він так завинив, що ви йому таку страшну кару обіцяєте? – насмілився запитати я.
– А от, слухайте, – розвісив той гицель по всьому клубові плакати з малюнками ядерних грибів, зонами уражень, шляхів еяйкуляції, чи то пак, як її – евакуації, та фотографії попечених японців з Хіросіми, у яких на тілі особливо постраждали місця, закриті
