Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Нараду, на загальне здивовання, перервала візита єпископа Антонія й вікарія подільської єпархії. Вони тихо війшли в нашу кімнату й тихо спитали, хто мав потурбуватися про їх долю. Коли їх попросили заспокоїтися, бо настоятелеві дадуть належні вказівки, вони також тихо вийшли… Цей дрібний факт власне й утворив атмосферу, гідну закінчення наради.
Я не знаю, хто був ініціятором наради. Мабуть це була данина певним нападам на Д.С. збоку осіб, що військовою розрухою були виведені з рівноваги. Таких осіб не бракує в жадній організації; для них війна — лише "жахлива й страшна драма". Інша річ, що поки обставини складаються щасливо, це для них добра тема для розмов по кавярнях. Виведеніж невдачами з рівноваги, вони з неймовірною енергією кидаються на тих, "кому вони вірили"…
Нарада в Бучачі була знаменною й повчаючою. Вона вплинула врешті й на те, що політичні провідники Галичини та Великої України задумалися, як бути, де знайти нову політичну базу для продовження боротьби за українську державність. Обі сторони погодилися на вислання до Варшави політичної делегації на чолі з ген. Дельвігом для переговорів у справі налагодження взаємовідносин поміж Києвом і Варшавою та поміж Києвом і Станиславовом. Золота Липа мала би бути демаркаційною лінією поміж нашими й польськими військами.
Таким чином обі частини України погодилися ліквідувати польський фронт, щоби скупчити свої сили для боротьби в однім напрямі, — проти Москви.
Вістка про надіслання делегації до Варшави поширилася в армії й внесла заколот. Використовуючи порівнюючий спокій на фронті, я звернувся до Державного Секретаріяту, та підніс дві можливости: 1) ліквідувати фронт на терені Галичини й віддати долю У.Г.А. в руки Антанти; 2) після використання всіх можливостей захисту Галичини, перевести У.Г.А. за Збруч для дальшої боротьби на Великій Україні.
Уряд відгукнувся на мої пропозиції. На Засідання Ради Д.С. запрошено ґен. Грекова, мене й полк. Курмановича. Без довгих дискусій, майже однозгідно, Рада ухвалила другий варіант. Оскільки не помиляюсь, це було 1. або 2. червня.
Переговори з поляками. — Початок Нашої офензиви. — Чортів.Міжтим звідомлення з фронту подавали Н.К., що в армії стався певний корисний перелім, і військові частини, хоч і в значно послабленім складі (коло 25.000 боєвиків), морально відпочили та знову мають певну боєву витревалість. Разом з тим розвідка повідомляла, що натиск поляків на наш фронт зменшився. Були навіть відомости, що деякі польські дивізії знято з галицького фронту.
Зогляду на це все, в команді піднесено плян нашого протинаступу на цілім фронті 8. червня, при чім першим обєктом мавби бути Чортків. Ґен. Греків погоджувався з цим, але пропонував не обмежувати наступу Золотою Липою (цеж була запропонована нами демаркаційна лінія! — О. П.), а йти аж на Львів. Я звернув його увагу, що ми маємо ледви по кілька десятків набоїв на стрільця. На це він відповів, що "будемо битися каміннями". Я попросив дозволу виконати перше мій плян, а після того перебрати від мене командування, бо, я не вірив в успіх пропонованої ген. Грековим, акції. Так ми й умовилися.
7. червня коло 12. години ген. Греків й я чекали на полк. Курмановича, який виїхав на фронт до штабів Корпусів, щоби докладно обговорити плян нашого протинаступу. Ми сиділи мовчки коло мапи. За півгодини нас повідомили про поворот начальника штабу. Я майже не пізнав його, так тяжко йому вже давалися труднощі боєвого життя й надмірна праця в штабі. Доклад його був короткий: "Відступають у центрі, відступають і тут"… При цьому він показав на праве крило.
— Ну, пане ґенерале, у такім випадку мені нема вже чого робити, обіймайте Команду, а я поїду до Державного Секретаріяту скласти свої уповноваження, — сказав ген. Греків.
До цього додав полк. Курманович прохання про короткий спочинок ("мої сили вичерпані, ревматизм мене нищить"). Я погодився і ми рішили, що обовязки начальника штабу тимчасом перебере майор Льобковіц, який до тогож (як це мені зясував начальник штабу) цілком поділяв мої оперативні міркування.
Таким чином від полудня 7. червня я знову опинився у самостійній ролі. Майор Льобковіц розумів мене з півслова. Вже коло 3. години я затвердив випрацьований ним при участи, коли не помиляюся от. Льонера оперативний наказ. Рано 8. червня Чортків був у наших руках. Перемога була повна й блискуча: ми захопили всю артилерію й обози ворога. Щодо трофеїв це наша найбільша перемога за цілий час кампанії.
О 1. годині я був у Чорткові й в супроводі полк. Вольфа обїхав усі боєві частини цього напрямку. Я бачив, що критичні під моральним оглядом моменти вже пройшли. Я не помилився, коли зважився довіритися мому вже досить глибокому знанню галицького стрільця. Тутже на місці дав я необхідні оперативні розпорядження для дальших операцій. Після обіду разом із старшинами, о 5. годині я відїхав до Н.К.
Там мене чекала новина… Президент Петрушевич повідомив мене, що він тепер є Диктатором 3.У.Н.Р. і в силу своїх уповноважень призначав ген. Грекова начальним вождом.
Ріжно оцінювано таке рішення. Мої найближчі співробітники, які були найкраще в курсі оперативних справ, у декляративнім докладі, що його зредагував один з найкращих штабовців, висловили свій жаль і нерозуміння (відписи докладу передано президентом Петрушевичем ген. Грекові, мені й полк. Курмановичові).
Події після здобуття Чорткова відомі під назвою "офензиви Грекова". На діліж перелім стався 7. а не 9. червня, як про це пізніше згадувалося у звітах Начальної Команди. Були ще поголоски, ніби наступ
