Ніч ополудні - Артур Кестлер
— То ви рішуче заперечуєте свою причетність до шкідництва й диверсій у ввіреній вам галузі промисловості? Ви рішуче заперечуєте свою участь у підготовці таких диверсій?
Рубашов кивнув, повний цікавості, що з того вийде. Клєткін різко повернувся до стенографістки й сказав:
— Запишіть: у зв’язку з браком доказів слідчий пропонує зняти з обвинувачення пункт про саботаж і диверсії…
Щоб приховати дитяче почуття тріумфу, яке охопило його, Рубашов хутко запалив цигарку. Вперше він здобув перемогу над Клєткіним! Усвідомлював, що це була патетична, мала, локальна перемога у програній на широкому фронті битві, але — перемога. Востаннє він переживав це солодке почуття багато місяців, багато років тому!
Клєткін забрав від секретарки протокол допиту і відпустив її. Рубашов підвівся, а Клєткін, подаючи йому свою авторучку, сказав:
— Саботаж і диверсія в промисловості, як показує досвід, є найефективнішим засобом створення труднощів для уряду та провокування невдоволення серед робітників. Чому ви так уперто твердите, що опозиція не користувалася цими методами і не планувала їх?
— Тому що це технічний абсурд, — відповів Рубашов. — А ще тому, що цей жупел шкідництва провокує епідемію загального донощицтва, якого я терпіти не можу.
Невеличкий тріумф освітив Рубашову думки і змусив його говорити голосніше, ніж звичайно.
— Якщо, по-вашому, диверсія й саботаж — вигадка, то що є справжньою причиною невдач нашої індустрії? — поцікавився Клєткін.
— Низька платня, рабські умови праці й варварські дисциплінарні заходи, — сказав Рубашов. — Сам знаю кілька випадків у своїй галузі, коли робітників було розстріляно як саботажників тільки за те, що вони з перевтоми допустили дрібне недбальство. Якщо робітник запізнюється на кілька хвилин, його відразу звільняють з «вовчим білетом», з яким він уже не знайде собі жодної путньої праці.
Клєткін глянув на Рубашова звичним невиразним поглядом, а тоді таким самим невиразним голосом запитав:
— Ви мали годинника у дитинстві?
Рубашов із подивом витріщився на нього. Що було найхарактерніше в цьому неандертальському примітивові, то це абсолютна відсутність почуття гумору, безпросвітна понурість.
— Не хочете відповідати? — не вгавав Клєткін.
— Чому, будь ласка, — згодився Рубашов, не перестаючи дивуватися.
— У скільки років вам подарували першого годинника?
— Точно не пригадую. Мабуть, у вісім чи дев’ять…
— А я — сказав Клєткін коректним голосом, — тільки у шістнадцять років довідався, що година складається з шістдесяти хвилин. Селяни з мого села, коли їм треба було дістатись до міста, йшли на станцію на світанку, лягали у залі очікування й спали, доки не прибував поїзд. А він, як правило, прибував у полудень. Бувало, що приходив увечері або й наступного ранку. Й ось ці селяни тепер працюють на наших фабриках і заводах. Наприклад, неподалік від мого села стала до дії найбільша в Європі сталеварня. Спочатку деякі селяни між годинами розливу сталі вкладалися спати, і не було іншого виходу, як поставити їх під суд і розстріляти. В інших країнах селяни мали по двісті років часу, аби привчитися до промислової дисципліни й поводження з технікою. У нас вони мають для цього лише десять років. Якщо б ми не видавали їм «вовчих білетів» і не розстрілювали за недбальство, вся країна зупинилася б на мертвій точці, а селяни дрімали б на заводських подвір’ях, поки й трава поросла б на заводських димарях. І все обернулося б таким, як було. Торік до нас приїжджала жіноча делегація з Манчестера, з Англії. Ми їм показали все, що мали. А вони, повернувшись додому, почали обурено писати в газетах, що текстильники Манчестера ніколи б не працювали в таких умовах, у яких працює наш робітник. Я вичитав, що їхній текстильній промисловості скоро сповниться двісті років. Я також вичитав, які умови там мав робітник двісті років тому, коли індустрія лише закладалася. Ви, громадянине Рубашов, послуговуєтесь аргументами тих жіночок з делегації, хоча мали б розумітися на цих справах далеко краще. Мені лишається тільки дивуватися, звідки між вами така солідарність. А втім, я знаю: і вони, і ви отримали свого першого годинника ще в дитинстві…
Рубашов дивився на Клєткіна з іще більшою цікавістю. Що це? Примітив вилазить зі шкаралупи? Але зовні Клєткін залишався таким самим незворушним, як і раніше.
— У дечому ви маєте рацію, — сказав Рубашов. — Але тоді навіщо ви задавали мені те питання? Який сенс звалювати об’єктивні труднощі на козлів відпущення?
— Досвід вчить, — відповів Клєткін, — що на всі питання масам треба дати прості й зрозумілі відповіді. Наскільки я знаю історію, людство ніколи не могло обійтися без козлів відпущення. В усі часи принесення їх у жертву було необхідним. Ваш приятель Іванов казав мені, що ця практика має релігійне походження. Євреї начебто раз на рік приносили в жертву своєму богові козла, у якому зосереджувалися всі їхні гріхи. Були в історії й добровільні козли відпущення. У віці, коли ви дістали першого годинника, мені сільський священик пояснював, що Ісус Христос називав себе агнцем, що перебрав на себе всі гріхи людства. Признаюсь, і досі не можу збагнути, яка людству від того полегкість, що хтось віддасть себе в жертву за гріхи інших. Але ось уже дві тисячі років люди вважають це річчю нормальною.
Рубашов дивився на Клєткіна уважніше. Куди він цілив? Яка мета цієї розмови?
— Хоч би там як, — сказав Рубашов, — але сказати людям правду було б краще для наших ідей, ніж забивати їм баки історіями про саботажників та диверсантів.
— Так? — з особливим наголосом перепитав Клєткін. — Якщо ви скажете селянам мого села, що, незважаючи на революцію й індустріалізацію, вони повільні й відсталі, вони й вухом не поведуть. Але коли ви їм скажете, що вони герої праці і що продуктивність у них вища, ніж у американців, а все