Ніч ополудні - Артур Кестлер
— Маєте ще якісь питання? — спитав Клєткін.
— Ні.
— Ви можете йти, — кинув Клєткін до Заячої Губи й натиснув кнопку дзвінка.
Зайшов конвоїр, начепив на руки Кіффера наручники і кинув головою на вихід. Перш ніж зникнути за дверима, Заяча Губа повернувся до Рубашова точнісінько так, як він це робив, повертаючись до в’язниці з прогулянки. Витримати цей погляд Рубашову було нелегко. Мусив скинути пенсне й опустити очі долу. Коли за Заячою Губою зачинилися двері, Рубашов майже заздрив йому, але всі ці рефлексії обірвав голос Клєткіна, бадьорий і, як завжди, брутальний:
— Тепер ви згодні, що зізнання Кіффера у головних пунктах збігаються з фактами?
Рубашов мусив знову повернутись до лампи. У вухах гуло, а світло, гаряче й проникливе, червоним жаром рвалося крізь закриті повіки. Проте фраза «у головних пунктах» не пройшла повз його увагу. Цією фразою Клєткін затуляв прогалину в обвинуваченні і лишав за собою можливість змінити «намовляння до вбивства отрутою» просто на «намовляння до вбивства».
— У головних пунктах — так, — погодився Рубашов. Рукава накрохмаленої сорочки Клєткіна захрустіли, і навіть стенографістка засовалась у своєму кріслі. Рубашов усвідомив, що щойно сказав вирішальне речення, яким припечатав своє зізнання у вині. Чи зможуть ці примітиви взагалі зрозуміти, що саме він вважає виною і що, за його поняттям, можна назвати істиною.
— Лампа дуже вам заважає? — несподівано запитав Клєткін.
Рубашов усміхнувся. Клєткін повертав борг. Він поводився на рівні розумового розвитку неандертальця. І все ж коли напруга у лампі раптом поменшала на кілька десятків вольт, Рубашов відчув полегшення і навіть щось схоже на вдячність. Хоч він і тепер не міг дивитись на лампу, не моргаючи, риси обличчя Клєткіна зробились чіткішими. Знову можна було бачити шрам на його щоці.
— Так, погоджуюсь, за винятком одного пункту, який, на мою думку, є дуже важливим, — сказав Рубашов.
— А саме?
«Він, певно, гадає, що я ухоплюся за зустріч із молодим Кіффером віч-на-віч, якої ніколи не було, — думав Рубашов. Ось що для нього є наріжним каменем: поставити крапки над „і“, навіть якщо ці крапки подібні до плям. Проте, з його точки зору, він, може, й має рацію».
— Пункт, який я вважаю особливо важливим, полягає ось у чому, — сказав Рубашов голосніше. — Це правда, що відповідно до моїх тодішніх переконань я обстоював потребу застосування сили. Але під цим я розумію політичну акцію, а не індивідуальний терор.
— Тобто ви воліли громадянську війну? — швидко перепитав Клєткін.
— Ні. Я волів широку дію мас…
— А це, як ви знаєте, неодмінно допровадило б до громадянської війни. Отже, ця майже непомітна різниця і є для вас надзвичайно важливою?
Рубашов опустив очі. Ще хвилину тому ця різниця видавалась йому справді важливою, але зараз вона стала нічим, нулем. Бо й справді, якщо опозиція могла здобути перемогу на партійною бюрократією та її незліченним апаратом лише за допомогою громадянської війни, то чим ця альтернатива була кращою від отруєння Хазяїна бутербродами, адже ця смерть, безумовно, спричинила б розвал режиму скоріше і з меншим кровопролиттям? Чому індивідуальне політичне вбивство було менш шляхетним від масової політичної різні? Той нещасний молодий чоловік зрозумів його тоді, очевидно, не так, як треба, але чи в помилці молодого Кіффера не було більше послідовності, ніж у його власній поведінці протягом останніх кількох років?
Той, хто виступає проти диктатури, мусить прийняти громадянську війну як засіб. Той, хто жахається громадянської війни, мусить відкинути спротив і прийняти диктатуру. Цими простими реченнями, написаними колись під час полеміки з поміркованими, він виносив сам собі присуд.
Не міг більше полемізувати з Клєткіним. Усвідомлення своєї поразки наповнило його почуттям полегкості. Обов’язок продовжувати герць, як і тягар відповідальності за його наслідки, спали з його плечей. І, як не дивно, це полегшення знову викликало запаморочення. Удари у скронях скидались на відгомін далеких громів; протягом кількох секунд йому видавалося, що за столом навпроти сидить не Клєткін, а сам Хазяїн з на диво іронічним поглядом, таким самим, яким він дивився під час їхньої останньої зустрічі. Пригадався напис, що його колись бачив на воротах цвинтаря в Ерранці, де були поховані Сен-Жюст, Робесп’єр та їхні шістнадцять соратників. Напис складався з одного слова:
DORMIR — СПАТИ.
Його пам’ять знову відкотилася в смугу суцільної чорноти. Він, мабуть, заснув удруге на хвилину чи дві. Але цього разу йому нічого не снилося. Його розбудив Клєткін, щоб підписати зізнання. Слідчий подав йому свою авторучку, яка від перебування в кишені була теплою, і це викликало в Рубашова дивну огиду. Стенографістка непорушно сиділа за своїм столом. У кабінеті панувала цілковита тиша. Лампа теж перестала гудіти і світилась тепер нормальним світлом, навіть дещо тьмяним, бо у вікно проникали вже перші сигнали світанку.
Без слова Рубашов підписав протокол. Почуття полегшення й безвідповідальності не покинуло його, хоча причина вже призабулася. Очамрілий від сну, прочитав своє зізнання, де зокрема підтверджував намовляння молодого Кіффера до вбивства вождя партії. На кілька хвилин його охопила думка, що все це — гротескове непорозуміння, і він ледве втримався, щоб не закреслити свій підпис і не пошматувати документ на клапті. Але згадав, як і коли це все почалося, потер пенсне об рукав і передав протокол Клєткіну.
Наступним, що йому запам’яталося, був поворот до камери. Ішов тим самим коридором повз сходову клітку кудись угору, повз медпункт і голярню, ескортований тим самим циклопом в однострої. Потім почув, як гримнули за спиною двері, і відразу ж упав на ліжко, відчуваючи приплив фізичного блаженства. Якусь мить іще бачив, як у вікно заглядав світанок, а тоді, наче з кручі, пірнув у хвилі сну.
Коли двері камери відчинилися знову, ще як слід не розвиднілося. Спав, мабуть, не більше години. Спочатку
