Ніч ополудні - Артур Кестлер

— Я дам розпорядження, щоб до суду вас ніхто не турбував, — після короткої паузи сказав Клєткін, знову закам’янілий і незворушний. — Може, маєте якесь особливе бажання?

— СПАТИ, — сказав Рубашов.

Попрямував до відкритих дверей і спинився біля конвоїра. Зі своїм пенсне й цапиною борідкою виглядав поруч із велетнем в однострої цілком старим, миршавим, непомітним…

— Я скажу, щоб вам не перешкоджали спати, — додав Клєткін.

Коли Рубашов вийшов і двері зачинилися, він знову всівся за стіл. Кілька секунд сидів непорушно. Тоді задзвонив, і до кабінету зайшла стенографістка.

— Товаришу Клєткін, вітаю вас із перемогою! — сказала вона піднесено.

Клєткін зменшив напругу у лампі до нормальної.

— Ця річ, — кивнув він головою на лампу, — плюс безсоння й фізичне виснаження. Все це справа людської конституції.

Не вказуй нам мети, не показавши шляху

Бо засоби і ціль, мета і шлях

Так зв’язані і навзаєм залежні

Що кожен шлях веде до іншої мети.

— «На питання, чи він вважає себе винним, підсудний Рубашов відповів виразним „так“. На дальше питання державного прокурора, чи діяв підсудний як агент світової контрреволюції, він знову відповів „так“, але тихіше…»

Донька двірника Василя читала, повільно вимовляючи кожний склад. Газету вона розклала на столі і водила пальцем по рядках, час від часу доправляючи квітчасту хустину на голові.

— «На питання, чи потрібен йому адвокат, підсудний заявив, що відмовляється від цього права. Після цього суд перейшов до читання обвинувачення…»

Василь лежав на ліжку, обличчям до стіни. Віра Василівна не могла б сказати, слухав батько чи спав. Часом він щось мимрив сам до себе. Але вона вже звикла до цього і не звертала уваги на батькові примхи. Вже стало звичаєм, що кожного вечора з «освітньою метою» вона уголос читала газету, навіть тоді, коли після роботи на фабриці були збори і вона поверталася додому пізно.

— «Судове засідання вважає доведеним, що підсудний Рубашов винен за всіма пунктами обвинувачення. Це підтверджується сукупністю документів, а також його зізнаннями на попередньому слідстві. На питання голови суду, чи має підсудний якісь скарги щодо ведення слідства, підсудний відповів „ні“ і додав, що зізнання подав добровільно, у щирому каятті за свої контрреволюційні злочини…»

Василь лежав, як мертвий. Над ліжком, прямо над його головою, висів портрет вождя. Поруч із портретом стирчав іржавий цвях, на якому ще недавно висіла фотографія Рубашова у формі червоного командира. Рука машинально шаснула до дірки в матраці, де Василь ховав засмальцьовану Біблію. Біблії не було. Невдовзі після арешту Рубашова донька знайшла її й викинула на смітник, теж з «освітньою метою».

— «На прохання прокурора підсудний почав оповідати про своє переродження з ухильника від лінії партії до контрреволюціонера й зрадника Батьківщини. Перед схвильованою аудиторією Рубашов почав так: „Громадяни судді! Я розкажу, що змусило мене капітулювати перед слідчими і перед вами, представниками справедливості в нашій країні. Моя розповідь покаже вам, як найменший ухил від партійної лінії мусить неминуче закінчитися контрреволюційним бандитизмом. Неминучим результатом нашої опозиційної боротьби було те, що ми скочувалися далі й далі униз, у болото. Я розкажу вам про своє падіння, хай це послужить пересторогою для тих, хто в цю вирішальну годину ще коливається, ще має приховані сумніви щодо партійного керівництва та правоти лінії партії. Покритий ганьбою, затоптаний у бруд, стоячи на краю могили, я розкажу вам про сумний шлях зрадника, щоб це стало наукою для мільйонів у нашій країні…“

Василь повернувся на ліжку і вдавив обличчя в подушку. Перед його очима стояв образ бородатого червоного командира, що умів у найгірші моменти так легко й лагідно лаятися, що навіть сам Бог посміхався. „Затоптаний у бруд, на краю могили…“, — застогнав Василь. Хоч Біблія пропала, але він знав багато із неї напам’ять.

— „У цьому місці прокурор перервав розповідь підсудного і поставив кілька питань, що стосувалися його колишньої секретарки, громадянки Орлової, яку було страчено за зрадницьку діяльність. Із відповідей підсудного з’ясувалося, що тоді, загнаний партійною пильністю в кут, він переклав відповідальність за власні злочини на Орлову з метою уникнути кари та провадити свої диверсії далі. М. С. Рубашов зізнався у цьому потворному злочині з безсоромною й цинічною відвертістю. На репліку прокурора: „Виходить, ви не маєте жодного морального почуття“ — підсудний відповів із саркастичною посмішкою: „Виходить“. Його поведінка викликала в аудиторії стихійну демонстрацію ненависті й презирства, що було швидко зупинено головою суду. В якийсь момент ці вияви почуття революційної справедливості перетворилися на хвилю веселого пожвавлення. Це сталося, коли підсудний обірвав свою розповідь про злочини і попросив зробити коротку перерву з причини „нестерпного зубного болю“. З типовою для революційної юстиції коректністю голова суду негайно ж задовольнив прохання підсудного і наказав зробити перерву на п’ять хвилин“.

Василь повернувся на спину і пригадав, як Рубашова тріумфально вітали на мітингах, виголошували палкі промови про його порятунок із лабет закордонної поліції. Пригадував, як Рубашов стояв на трибуні з милицями під полотнищами червоних прапорів, усміхнений, потираючи окуляри об рукав.

„І вони повели його в залу, що називалася претор; і роздягнули його, надягли на нього багряницю і, сплівши вінець із тернини, поклали на голову йому, а тростину — в правицю його: і, падаючи на коліна перед ним, насміхалися з нього, й плювали, і молилися до нього“.

— Що ви там бурмочете? — запитала донька.

— Не твоє діло, — відповів Василь і відвернувся до стіни.

Знову мацав рукою матрац, але там не було нічого. Пригадав, як донька знімала зі стіни фотографію Рубашова і виносила її на смітник. Василь не перечив, не вмовляв. Був надто старий для хоробрості, надто наляканий…

Донька відклала газету й підвелася, щоб запалити примус і нагріти чай. Різкий запах гасу наповнив кімнату.

— Ви слухали, що