Ніч ополудні - Артур Кестлер

— Я бачу, ці спогади вас забавляють?

— Можливо, — недбало кинув Рубашов і знову заплющив очі.

Клєткін поправив обшлаг рукава й продовжував допитувати Заячу Губу:

— Отже, Рубашов говорив про час, коли вождь партії має бути усунений. Яким чином це мало бути осягнуто?

— Мій батько вважав, що одного дня чаша терпіння переллється і тоді партія сама усуне вождя або змусить його зректися влади. На думку батька, опозиція мала пропагувати саме таку ідею.

— І що на це Рубашов?

— Рубашов глузував з мого батька і знову назвав його дурнем і Дон Кіхотом. Він твердив, що Хазяїн не випадковий феномен, а втілення певних популярних рис, передусім — абсолютної віри у власну непомильність. Це означає, що він ніколи не зречеться влади добровільно. Усунути його можна лише силою. На партію покладатись не можна, бо Хазяїн тримає в своїх руках всі віжки, перетворивши партійну бюрократію на своїх співучасників.

Незважаючи на сонливість, Рубашов слухав уважно, дивуючись, що молодий чоловік так точно переповів його думки. Сам він подробиць тієї розмови не пам’ятав, але не сумнівався в правдивості сказаного свідком. Почав придивлятися до молодого Кіффера з новою цікавістю.

Клєткін:

— З ваших слів виходить, що Рубашов наполягав на застосуванні сили проти Хазяїна… Чи пак, проти вождя партії?

Заяча Губа кивнув головою.

— І його аргументи, посилені алкоголем, справили на вас сильне враження?

Молодий Кіффер відповів не зразу. Перегодя притишеним голосом він сказав:

— Я майже не пив. Але все, що він сказав, справило на мене колосальне враження…

Рубашов похилив голову й задумався. Слова молодого чоловіка зродили в ньому неспокій, який жеврів у ньому, наче фізичний біль. Невже це можливо й правдоподібно, що цей зелений молодик перейнявся його, Рубашова, думками і тепер стояв отут перед ним у світлі лампи як утілений наслідок його логіки?

Але Клєткін не дав йому додумати. Його голос знову гримнув об стіни:

— І після цієї теоретичної підготовки він почав під’юджувати вас до акції?

Заяча Губа безпорадно кліпав очима й мовчав. Клєткін нетерпляче чекав на відповідь. Рубашов теж підвів голову, хоч і з меншою цікавістю. Секунди збігали, чулося лише гудіння лампи. Клєткін не витерпів, і його голос, аж надто коректний і безбарвний, залунав по кабінету:

— Може, допомогти вам згадати?

Хоч Клєткін і висловив це речення з позірною байдужістю, Заяча Губа здригнувся, мовби хтось шмагнув його батогом. Він раз у раз облизував уста, а в його очах засвітився голий тваринний страх. І ось почувся його приємний співучий голос:

— Намовляння не мало місця того вечора. Воно відбулося наступного ранку в розмові віч-на-віч між мною і громадянином Рубашовим.

Рубашов усміхнувся. Перенесення уявної розмови на наступний день було, безсумнівно, винаходом Клєткіна. Навіть він, зі своїм примітивним мисленням, відчував неправдоподібність ситуації, за якої старий Кіффер дозволив би Рубашову намовляти свого сина до терористичних актів. Тут конче була потрібна розмова «віч-на-віч».

І хоч останнє «зізнання» свідка заскочило Рубашова зненацька, він залишався і далі спокійним. Повернувшись до Клєткіна й кліпаючи проти світла очима, він спитав:

— Наскільки мені відомо, звинувачений під час очної ставки має право ставити свої запитання, чи не так?

— Так, — кивнув Клєткін.

Рубашов повернувся до молодого чоловіка.

— Наскільки я пам’ятаю, — сказав він, поправляючи пенсне, — на час нашої зустрічі ви закінчили університет?

Рубашов уперше звернувся безпосередньо до Заячої Губи і помітив вираз надії й довір’я на його обличчі. Кіффер згідливо кивнув головою.

— Значить, цей момент я запам’ятав добре, — немовби впевнювався у своїй пам’яті Рубашов. — І якщо пам’ять мене не зраджує, ви якраз намірялись почати працю під батьковим наглядом в Інституті історичних досліджень?

— Так, — підтвердив Заяча Губа і по короткій паузі додав — Я працював там до батькового арешту.

— Ну, це зрозуміло, — сказав Рубашов. — Після батькового арешту вас вигнали з інституту і ви мусили шукати іншої праці, загадково опинившись у кремлівській їдальні…

Рубашов навмисне зробив перепочинок, а тоді повернувся до Клєткіна й закінчив:

— Це все показує, що на час зустрічі з цим молодим чоловіком ні я, ні він не могли передбачити характеру його майбутньої праці, а тому закид, ніби я намовляв його отруїти вождя, геть чисто позбавлений логіки…

Олівець секретарки раптом перестав скрипіти… Навіть не дивлячись у її бік, Рубашов знав, що вона зараз розгублено витріщилася на Клєткіна. Заяча Губа теж витріщився на слідчого, нервово облизуючи верхню губу. В його очах не було полегшення; навпаки, вони ще більше налилися тривогою й страхом. Тимчасове почуття тріумфу, що його зазнав Рубашов, моментально зникло. Натомість з’явилося дивне відчуття вини за псування цієї гладенької, врочистої церемонії. Голос Клєткіна прозвучав іще холодніше й коректніше:

— Маєте ще якісь запитання?

— Наразі ні, — сказав Рубашов.

— У звинуваченні не сказано, що ваші інструкції зводилися лише до застосування отрути, — спокійно відповів Клєткін. — Ви просто дали наказ про вбивство. Вибір способів ви залишили виконавцеві.

Клєткін перевів погляд на Заячу Губу:

— Адже так?

— Так, — поспішно відказав Кіффер, і в його голосі вчулося полегшення.

Рубашов добре пам’ятав, що в обвинуваченні стояло «намовляння до вбивства отрутою», але раптом усе це втратило будь-яке значення. Чи справді молодий Кіффер на власну руку готував замах, чи лише планував щось подібне, а чи всі ці зізнання були штучно всаджені в його голову — Рубашова це все цікавило тепер хіба що в суто юридичному аспекті. У визначенні його справжньої вини все це не грало ніякої ролі. Головним зараз було те, що ця поламана, жалюгідна фігура втілювала, по суті, його логіку, була, так би мовити, її матеріалізованим наслідком. Ролі помінялися, бо не Клєткін, а він, Рубашов, був тим, хто намагався заплутати ясну справу занадто тонким перебиранням деталей.