Ніч ополудні - Артур Кестлер
Клєткін читав монотонно, без інтонації, сухим і безбарвним голосом людини, яка вивчила абетку пізно, будучи вже дорослою. Він читав про переговори, що мали місце між Рубашовим і представником ворожої держави. Переговори відбувалися в Б., а їх метою була реставрація старого режиму силою. Називалося й прізвище представника ворожої держави, вказувались навіть час і місце зустрічі. Рубашов почав слухати уважніше. Пригадалася коротка і незначна сцена, яку він відразу забув і яка ніколи не наверталася до пам’яті. Вичислив дату. Так, усе збігалося з обвинуваченням. Так невже ця невинна сцена й буде тим мотузком, на якому його повісять? Усміхнувся й знову витер очі.
А Клєткін читав. Рівно, монотонно-мертвотно. На обличчі мав вираз, властивий людям, що сприймають прочитане некритично. Невже він не помічав гротесковості й абсурдності тексту? А далі… Йшлося тепер про період, коли Рубашов очолював комісію з виробництва алюмінію. Клєткін наводив цифри, які мали засвідчити страшну дезорганізацію на цій стрімко розвинутій промисловій ділянці. Подавалася кількість робітників, що загинули за підозрілих обставин, кількість літаків, що розбилися внаслідок дефектності матеріалу. І все це разом було результатом диявольських саботажних операцій Рубашова. Слово «диявольський» зустрічалося в тексті кілька разів. Рубашов навіть було подумав, що Клєткін схибнувся. Мішанина логіки й абсурду скидалась на комплекс шизофренії. Але… Але звинувачення готував не Клєткін! Він тільки читав його і щиро вірив прочитаному чи принаймні вважав це все цілком вірогідним…
У кутку сиділа стенографістка. Вона була невеликого зросту, в окулярах. Коли Рубашов повернувся до неї, вона саме загострювала олівець. Зовні вона виглядала надзвичайно спокійною й ні разу не оглянулася. Безумовно, вона теж вважала прочитане Клєткіним за річ нормальну і переконливу. Вона була молода, не більше 25 років. Зростала теж після відпливу. Що для неї, генерації новітніх примітивів, могло значити прізвище Рубашов? Ось він сидів перед сліпучим рефлектором, не в силі розплющити змокрілі очі, а вони читали безбарвними голосами звинувачення і дивились на нього безбарвно-байдужими очима, немовби він був кроликом на дослідницькому столі.
Клєткін дійшов до останнього розділу, який, як виявилось, був «цвяхом програми». У ньому розповідалося про замах на життя Хазяїна. Таємничий X., що про нього був згадав Іванов на першому допиті, знову вийшов на кін. З читаного виходило, що цей X. був помічником директора кремлівської їдальні, з якої, коли Хазяїн був особливо зайнятий, йому приносили бутерброди. Самі по собі ці бутерброди не були таємницею — про них навіть писали у пресі на підтвердження спартанської скромності вождя. А тим часом згаданий X. за наказом Рубашова саме цими бутербродами мав отруїти Хазяїна.
Коли Рубашов відкрив очі, Клєткін уже перестав читати й уважно дивився на арештанта. Потім звичним, рівним голосом, радше стверджуючи, ніж запитуючи, сказав:
— Ви вислухали звинувачення й визнаєте себе винним?
Рубашов хотів зосередитись на обличчі слідчого, але не зміг — знову мусив заплющити очі. На кінці його язика вже крутилась ущиплива відповідь. Натомість він тихо, так, що навіть стенографістка мусила витягнути шию, сказав;
— Я вважаю себе винним у тому, що не зрозумів історичної необхідності, на якій ґрунтується політика уряду, і тому розвинув у собі опозиційні погляди. Я вважаю себе винним у тому, що дозволив собі керуватися сентиментальними імпульсами і таким чином прийшов у суперечність з історичною потребою. Я відкрив свій слух лементові приречених і тому став глухим до аргументів, які доводили необхідність жертвувати ними. Я вважаю себе винним у тому, що питання вини й невинності поставив вище корисності й шкоди. І нарешті, я вважаю себе винним у тому, що ідею людини поставив вище ідеї людства…
Зупинився. Хотів розплющити очі, але світло лампи проникало в сам мозок, і він знову безпорадно закліпав повіками. Відвернувся від лампи і зупинив свій зір на стенографістці, яка щойно скінчила нотувати його слова. Бачив її профіль. На ньому лежала легка іронічна усмішка.
— Я знаю, — провадив Рубашов, — що мій ухил у випадку його реалізації міг бути смертельною небезпекою для революції. Всяка опозиція на критичних закрутах історії містить у собі мікроб розколу організації, а отже, й мікроб громадянської війни. Гуманістична м’якосердість, лібералізм, демократія в часи політичної незрілості мас є самогубством для революції. А тим часом мої опозиційні погляди випливали саме з симпатії до цих ліберальних методів, з виду таких привабливих, але фактично смертельних. Визнаю, що домагання ліберальних реформ, припинення терору, впровадження ширшої демократії, послаблення контролю в партії, все це в теперішній ситуації є об’єктивно шкідливим, а тому за своїм характером і контрреволюційним…
Рубашов знову зупинився, бо в горлі пересохло і голос його захрип. Чув, як подряпує олівець секретарки. То був єдиний звук у цій неймовірній тиші. Рубашов підвів голову і, не розплющуючи очей, закінчив:
— Лише в цьому плані ви можете вважати мене контрреволюціонером. Що ж до абсурдних обвинувачень, прочитаних вами, то вони до мене не мають ніякого відношення.
— Скінчили? — в’їдливо запитав Клєткін.
У його безбарвному голосі з’явилась нотка брутальності. Ця брутальність забриніла так різко, що Рубашов здригнувся. Яскраво освітлена з-за спини постать слідчого залишалася непорушною. Рубашов нарешті знайшов точну характеристику Клєткіна — «коректна брутальність».
— Ви не сказали нічого нового, — тим самим сухим, шкребучим голосом мовив Клєткін. — В обох ваших попередніх каяттях зазначено, що ваша позиція була «об’єктивно контрреволюційною й шкідливою для інтересів народу». Обидва рази ви принижено просили у партії прощення і клялися у вірності керівництву. Зараз ви сподіваєтеся відбутися таким самим способом утретє. Зроблена вами щойно заява є звичайним окозамилюванням. Ви признаєте свою опортуністичну позицію, але заперечуєте акти, які логічно з неї випливають. Я вже казав вам, що цього разу ви так не викрутитесь.
У тиші Рубашов почув зміну в гудінні лампи — світло
