Антирадянські історії - Олєґ Панфілов

Казку придумали, коли не було радіо і телебачення, їх розповідали темними вечорами, при скіпках і свічках. Тепер телевізори і радіоприймачі замінюють технологію, але зберігають головне — казкову брехню, видаючи її за політику й економіку. З Кремля хитро поглядають на народ і подумки єхидно кажуть: «А інших казок у нас для вас нема».

Не заперечую, я відчуваю зловтіху, коли читаю чергову новину про те, що всі обіцянки, які роздавав кримчанам Путін, виявилися нездійсненними — ні підвищення пенсій і зарплат, ні надхмарних благ, ні загального щастя. Мені шкода моїх друзів у Криму, але зовсім не шкода тієї частини населення, яку почали називати єхидним словом «кримнашівці».

Нинішні «кримнашівці» — однодумці і близькі родичі радянському народові. Й ідеологічно, і територіально, і лексично — вони використовують одні й ті самі слова, ідеологічні штампи, у них один і той самий ворог, але у них одна й та сама доля. «Кримнашівець» — близький соратник численних самопальних істориків, що пишуть праці на зразок «Грузія — Гірська Русія», «Ісус був росіянином» та інші нісенітниці, які зібралися у свідомості радянських людей за багато десятиріч.

І в СРСР, і в нинішній Росії пропаганда — офіційна інформаційна зброя. Прочитайте Доктрину інформаційної безпеки РФ і ви дізнаєтеся, що «свобода слова» — ворог російській пропаганді, і з нею треба боротися, використовуючи всю міць і державний бюджет. Пам’ятаєте, як називався один із перших декретів Лєніна? «Декрет про друк», згідно з яким закривалися газети, що «закликали до непокори уряду», «сіяли смуту через наклепницьке спотворення фактів», «закликали до дій злочинного характеру». Потім були ще два декрети — «Про монополію на друкування оголошень» і «Про революційний трибунал друку». Нагадує ситуацію в сучасній Росії? Та про це згодом.

Переказувати історію радянської цензури і пропаганди мені не вистачає й тридцяти годин курсу в університеті, можу тільки коротко пояснити, що радянська влада з перших років створення займалася саме цензурою. Ще не було ніяких передумов для розвитку економіки, промисловості й сільського господарства, а більшовики відразу взялися за мозок населення — контроль за думками і словами. Цензуру і пропаганду застосовували в тандемі: цензура забороняла думати по-старому, пропаганда змушувала думати по-новому.

Радянська цензура — це не лише ідеологічний контроль газет, журналів і книг, це і перлюстрація листів, телеграм, поштових посилок, контроль за книгарнями і друкарнями, за репертуаром театрів і змістом фільмів. Наприклад, згідно з доповідною керівника відділу політконтролю Етінґофа, впродовж лише серпня 1922 року працівники політконтролю перевірили 135 000 із 300 000, що надійшли в РРФСР з-за кордону, поштових відправлень і відцензурували 285 000 листів, відправлених із РРФСР за кордон.

У 1922 році було створено Головне управління у справах літератури і видавництв, більше відоме під назвою Головліт. Це була одна з найголовніших і наймогутніших державних установ СРСР. Аж до зникнення Радянського Союзу суворі дядьки і тітки контролювали тексти — в газетах, журналах, книжках, радіо і телепередачах, заздалегідь викреслюючи все, що суперечило офіційній ідеології. Перевіривши і замалювавши «непотрібні» слова, ставили фіолетову печатку — «Дозволено до друку». До слова, однією з перших жертв радянської цензури став Міхаіл Булґаков, чию повість «Собаче серце» заборонили друкувати в 1925 році.

Водночас радянська влада боролася з найбільш, як вона вважала, ідеологічним супротивником — церквою, практично зі всіма конфесіями, руйнуючи храми, мечеті, дацани і синагоги. Було проведено конфіскацію всього церковного майна, особливо антикварних предметів, оздоблених золотом і коштовними каменями. Знищуючи церкву, більшовики на її основі створювали свою ідеологію, багато в чому наслідуючи релігійні канони. Так з’явилися свої «ікони» — Лєнін, Сталін та інші вожді, свій іконостас — члени політбюро, свої псалми — «Інтернаціонал» і радянський гімн. Мавзолей, що суперечить канонам і християнства, й ісламу, й іудаїзму, був перетворений на місце масових відвідин і поклоніння трупові.

Коли мізки були зачищені, до своєї діяльності взялася пропаганда. Спочатку людям треба було втовкти в голови перевагу комунізму, а потім уже перейти до розповіді про його красу. Переконувати населення колишньої Російської імперії виявилося справою складною — йшла громадянська війна, радянська влада була зайнята придушенням великої кількості повстань. Проблем додали розкуркулення і боротьба з церквою. Репресії ЧК і ОҐПУ придушували опір населення, в ҐУЛаґ засилали мільйони. Людей привчали до думки, що якщо вони самі не полюблять комунізм, то це їм доведеться робити в таборах.

Ви ще не забули про «ікони»? Вони були скрізь — Лєнін, Сталін, Хрущов, Брєжнєв, іншоземні ікони Карла Маркса і Фрідріха Енґельса. Їх виготовляли у величезній кількості — в картинах, пам’ятниках із бронзи і бетону, на марках, листівках, плакатах, у кіно, в театральних спектаклях, у літературі й навіть у метрополітені. Десятки мільйонів примружених очей Ільїча, а потім — брови Брєжнєва мали зачаровувати населення. Самі вожді могли говорити що їм заманеться — до кінця 1940-х років населення було вже повністю підпорядковане пропаганді. З 1970-х років КДБ почав ув’язнювати за анекдоти, ретельно контролювати проникнення будь-якої інформації з-за кордону, радіоефір глушили.

Кремль сам себе погубив — контрольованим населенням і безконтрольною брехнею. З комуністів почали сміятися, а деякі сміливці вирішили діяти. Спочатку, в серпні 1968 року, восьмеро осіб вийшли на Красну площу, а потім все більше і більше людей, яким набридла офіційна брехня, намагалися боротися проти радянського режиму і пропаганди. Але і тоді, як і тепер, небезпеку кремлівської брехні більше розуміють на Заході, а в Росії, як і в Радянському Союзі, пропаганда змогла створити кілька поколінь людей, відучених читати, думати й аналізувати. Це сучасний електорат Путіна — «кримнашівці».

Радянський Союз убила брехня. З плакатів населення переконували, що «СРСР — оплот миру» і посилали війська по всьому світу. На Центральному телебаченні радісно повідомляли про виконання п’ятирічних планів, а полиці в магазинах стрімко порожніли. У 1985 році ЦК КПРС заборонив алкоголь, а по московських ресторанах вешталася вічно п’яна донька Генерального секретаря ЦК КПРС. У кінотеатрах показували фільми «Комуніст» і «Лєнін у жовтні», а комуністична номенклатура збиралася на закритих переглядах і