Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Із негативними перонажами російських казок усе зрозуміло — їх у сотні разів більше, ніж позитивних. Чудову країну зусібіч оточують негідники: Соловей-Розбійник (який, найімовірніше, живе на Кавказі), Змій-Горинич (звичайна річ, китаєць), Баба-Яга з Улан-Батора, Кощій Безсмертний із Вашинґтона, Чудо-юдо — важко не здогадатися із другого складника, що з Ізраїлю, а також вся інша «погань» — водяники, домовики, лісовики з бісами. Всі вони «зовсім не люблять російський народ».
Однак із позитивними героями — велика проблема, їх дуже мало, що ще раз свідчить про важку і трагічну долю казкових росіян. Герой практично один — Іван, і той дурень. Є ще кілька його колег другого плану — наприклад, Ілья Муромєц із друзями по чарці, звідки бере початок традиція зметикувати на трьох.
Ілья Муромєц — чітко ідентифікований за характером і статурою російський герой-богатир — кремезний, бородатий, кошлатий, але ледачий. Він відлежувався на печі 33 роки, поки не зголоднів. Потім узяв ломаку і почав усе руйнувати, дійшовши до Придністров’я. Його приятелі — син священика Алєксєй, простими словами — Альоша, і биндюжник Добриня, син Нікіти. Вони полюбляли втрьох конкур, виїзди на монгольських конях по селах, далеких і близьких. Інколи брали участь у казкових подіях пропагандистського змісту, спостерігаючи за перевтіленням юного віслюка в юнака, за методом Девіда Копперфілда.
Є в російських казках персонажі епізодичного плану з дивними іменами. Наприклад, цар Додон, чиє ім’я у тлумачних словниках означає «горбанчик або карлик, низькоросла і непоказна людина, пухир, міхур, прищ». Цар Салтан — дивний герой, з підкреслено ксенофобським для російського царя іменем східного походження — султан. Вигадники російських казок уже тоді знали про велике зростання міграції в Підмосков’ї та засиллі «понаєхавших». Огидна літня жінка на ім’я Бабаріха мало не звела зі світу маленьку російську дитину, відправивши її в бочці у подорож. Немовля врятували чужоземці, нагодували його шаурмою і дали грузинське ім’я Ґіві, в російській вимові — Ґвідон.
Російський народ так і жив століттями — без телевізора і газети «Правда», поки не прийшли нові казкарі, які придумали пісню зі словами «щоб казку зробити реальністю». Першим казкарем був Лєнін, потім Сталін, за ним Хрущов, Брєжнєв, Ґорбачов. Нарешті, віконце в хатинці відчинилося і всі побачили нового казкаря — Путіна.
Ох, що тут почалося — всі відразу ж захотіли стати героями. Половина казкової Росії виявила бажання бути Ільями Муромцями, інша половина — Васілісамі Прекрасними. Тільки почесне головне ім’я Іван-дурень Путін не захотів віддавати нікому. Тепер залишилося зовсім мало — потрібні чудеса. Для цього зараз є телевізор, який показує, як Іван-дурень літає на килимі-літаку, відвідує з офіційним візитом Бабу-Ягу, «тикає» Кощієві Безсмертному, чеше Змію-Гориничу всі три підборіддя, погрожує водяним і лісовим чудовиськам сортирами, пірнає в морську безодню, знаходить ВасАліну Прекрасну. Повсякчас подвиги звершує, бажає дістатися до «червоненької квіточки».
Тепер про серйозне. В юності, як і всіх студентів радянських вишів, мене примушували читати твори Лєніна. Я тоді зрозумів, що німецький казкар Маркс зробив величезний вплив на емігранта Лєніна, той повернувся на батьківщину, щоб «казку зробити реальністю». Оскільки Лєнін полюбляв німецьке пиво, але не любив працювати, то придумав антологію казкових оповідей, назвавши її соціалізмом. Із закордонних мандрів Лєнін привіз головну казку, що починається словами «від кожного — за його здібностями, кожному — за його працею». Оскільки в народу, який оточував Лєніна, здібностей було обмаль, злидні не забарилися. Коли їсти стало геть нічого, антологію казкових оповідей розширили до 55 томів, назвавши її марксизмом-лєнінізмом.
Послідовники Лєніна спробували репресувати відому фразу, вкоротивши її до кількох слів — «хто не працює, той не їсть». У результаті народ перестав працювати, оскільки їсти все одно було вже нічого. Однак Лєнін і його послідовники виявилися наполегливими казкарями. У 1935 році новий казкар Сталін, звертаючись до репресованих ҐУЛаґу, запропонував новий варіант — «Жити стало ліпше, жити стало веселіше!» Народ, який ще не потрапив у ҐУЛаґ, радісно погодився.
Наступний казкар, Хрущов, любив розмахувати чарівним качаном кукурудзи, обіцяючи нагодувати весь народ. Черговий — Брєжнєв, видав найказковішу фразу — «економіка має бути економною». Останній радянський казкар Ґорбачов розповів казку, що її мав утілювати нинішній казкар Путін. Гадаю, що Ґорбачов йому спеціально напаскудив, пообіцявши, що «у 2000 році кожна людина житиме в окремій квартирі».
Ну і, нарешті, головний казкар — Путін. Який уже все обскакав, обпірнав і облетів. При ньому оповіді перетворилися на публічні дійства. Як казковий Боян, він садовить увесь народ перед телевізором і, перебираючи струнами-дротами своїх гусел-телевізорів, виспівує про казкове життя. Він спокійний — на цю пору в Ільї Муромця, Альоші Поповіча й Добрині Нікітіча в результаті міжказкових шлюбів з марою, відьмами і русалками народилося багато синів, усі вони служать в ОМОНі та внутрішніх казкових військах.
Лишень проблема в Путіна — за кордоном інші казки. Про принцесу на горошині, французького кота в чоботях, дерев’яного італійця із золотим ключем, пряниковий будиночок і добрих мисливців-таксидермістів. Ті казки чомусь добрі, завжди закінчуються субтитрами «Happy end» і пісеньками типу «jingle bells». Чудовиськ здебільшого герої переконують, ті повертаються до нормального життя, без стрілянини, бомбардувальників і світлошумових гранат. І що найцікавіше — у тих казках нема чужоземних ворогів, яких треба обов’язково ненавидіти, а потім перемагати.
Як ще можна пояснити, що казкам можна вірити тільки в малолітті, коли життя уявляється чудовим і веселковим? Дорослі казкарі ламають життя мільйонам людей, які ловлять кожне слово з екрана телевізора. Пам’ятаєте стару приказку — «казка — вигадка, проте щось тут, браття, не пусте»? Придумана давно, але неначе
