Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
У дорадянські часи в імперії було 48 636 храмів, до 1939 року, після антирелігійного терору, їх залишилося 8302, зараз на пострадянській території, крім Грузії, діють близько 30 000 парафій і понад 700 монастирів, що підпорядковуються РПЦ. Але чи стало вірних більше? І якщо кількість храмів наближається до добільшовицького періоду, то чому християнська чеснота в такому дефіциті?
Для багатьох пострадянських «християн» статистика стала причетністю до церкви. Як за радянських часів — щоб мати блага і прихильність начальства людям вигідно було вступати в КПРС. Незалежно від того, чи вірили в ідеали марксизму-лєнінізму, чи ні. Партійний квиток відкривав можливості для кар’єри і ставив власника червоної книжечки на вищий рівень, ніж решта населення. У СРСР кожен десятий був комуністом, кожен шостий — комсомольцем, практично кожен школяр був піонером і жовтеням. Усі носили значки або партійні квитки із профілем головного атеїста — Лєніна.
Кілька поколінь радянських людей виховувалися у дусі атеїзму. За радянських часів на головні церковні свята біля храмів було більше міліції, ніж парафіян. Комсомольські активісти відловлювали своїх ровесників, людей старшого віку — співробітники КДБ, які спостерігали за чистотою етичних засад будівників комунізму. На телебаченні на Різдво і Великдень завжди показували атеїстичні фільми, найпопулярнішим був «Свято святого Йорґена» Якова Протазанова. Люди мали сміятися над аферистами в сутанах і «чудодійним зціленням» хворих та інвалідів.
Комунізм благополучно помер, так і не заволодівши серцями людей. Але комуністична ідеологія домоглася головного — відірвала людей від традицій і, насамперед, від релігії предків. Важко сказати, для скількох людей відвідини храму і знання молитви були щирою вірою. Комунізм спотворив і це. Після розвалу СРСР у різних місцях, містах і селах почали будувати каплиці й церкви на пожертви бандитів та злодіїв. Священики не бояться розголосу своєї дружби із криміналом.
У Росії останні 20 років зближення церкви і криміналу доповнилося новим складником — владою. Ця тріада покликана переконувати й наставляти населення, благополучно спотворюючи і сутність церкви. Колишні чекісти й комуністи тепер ходять у церкви і «моляться», невміло хрестячись. Священики їздять у дорогих, дарованих злодіями джипах. Вище керівництво РПЦ не соромиться послуговуватися державною охороною, урядовими літаками й офіційним протоколом. Килимові доріжки, діти із квітами, колишні секретарі райкомів, які тепер працюють губернаторами. Нині вони самовіддано прикладаються до руки патріарха і цілують хрест губами, які ще тридцять років тому промовляли статут КПРС.
Церква в Росії стала частиною державного апарату, замінюючи відділ пропаганди ЦК КПРС. З огляду на взаємини РПЦ і Путіна, у вищого дуумвірату несхитне розуміння своєї місії — президент керує, патріарх наставляє. В армії відновлено інститут капеланів. Але цього виявилося замало — на стрільбищах і в тирах можна побачити священиків та ченців, які стріляють із пістолетів, автоматів і гранатометів. РПЦ не проти, Путін — щасливий. Йому, як Пєтру I, вдалося підпорядкувати собі церкву.
Мене потішає колись придумана ідея — встановити у храмах турнікет із голосовим детектором. Той, хто входить, повинен проказати десять заповідей, відтак турнікет пропускає його до ікон і святинь. Звісно, не кожен, хто знає заповіді, виконує їх, але у будь-якому разі це ліпше, ніж бачити на мітингах, як цілують ікони Лєніна і Сталіна. Більшовики майже 100 років тому почали привчати людей до лицемірства. Зараз колишні будівники комунізму й сучасного пострадянського божевілля перетворилися на націоналістів і фашистів.
Цього не дозволяє жодна релігія. І коли вкотре на телебаченні бачу невисокого підполковника КДБ, який вдає із себе вірянина, то мені здається, якщо йому прошепотіти на вухо слова апостола Левія Матвія — «полюби ближнього свого як самого себе», він задимиться і розсиплеться у порошок. Але він цього не зробить, бо навряд чи знає Євангеліє. У храмі він зі службових обов’язків, на якийсь час.
За останні 70 років армії двох країн убивали з іменем Бога. У німецькій армії на пряжках ременів виливали військове гасло XIX століття «Gott mit uns»[1], і в сучасній російській армії солдати й офіцери отримують благословення від церкви на війну. Мене ця схожість лякає. Проте плекає надію на однаковий фінал.
ШЛЯХ ДО ПУТІНІЗМУ
Моїм грузинським студентам усе складніше пояснювати, що таке культ особи. Вони вивчають історію СРСР інакше, ніж у Росії, й оцінюють радянську імперію з погляду тоталітарної держави зі всіма ознаками, що випливають, включаючи культ особи. Вони відверто хихикають, коли я показую їм ілюстрації — Лєнін з колодою, Лєнін без колоди, Сталін з дівчинкою на руках, Сталін — генералісимус на передовій Другої світової війни, Хрущов із величезним качаном кукурудзи, Брєжнєв з іконостасом з орденів і медалей на грудях. Студентам смішно — вони народилися в іншій країні і багато з них уже не знають, хто такий Чапаєв, а під час розповіді про Павліка Морозова здивовано кліпають очима й наївно перепитують про погане виховання юного радянського героя.
Нарешті настає час, і я їм розповідаю про сучасний культ особи — Путін, Кадиров, Мєдвєдєв. Студенти з цікавістю розглядають фотографії і часто запитують — що, всі в Росії вірять у це? Грузинським студентам поталанило, вони не бачать цього неподобства вже понад 20 років. Коли я їм показую старі світлини, на яких Едуард Шеварднадзе взасос цілується із Брєжнєвим, гидливо морщаться і, здається, починають розуміти, що таке культ особи. Напевно, це вірус, — розмірковує один студент. — Саме так, — сміється смілива студентка й, опустивши очі, зауважує, що культ особи передається через поцілунок, як деякі венеричні хвороби.
Моїм студентам пощастило — портрети політиків вони бачать тільки під час передвиборчих кампаній. А я згадую історію кількарічної давнини, коли Валерія Новодворская
