Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
У ті роки я задумав написати книгу і навіть придумав назву — «Співвітчизник», із присвятою Роґозіну, Затуліну та Дуґіну. Тим самим людям, які останні 20 років нацьковують росіян на неросіян, переконують їх у величності Росії і в необхідності відновлення якщо не СРСР, то подоби Російської імперії. Чи бодай хоч якогось територіального утворення, що дало б змогу їм зміцнитися у їхньому вічному стогоні про «російський дух», «російську мрію», «російське місіонерство», «русскій мір». Вони так багато й часто про це говорили і говорять, що починаєш озиратися навколо в пошуку хоча б когось, хто не був би росіянином.
Я завжди був росіянином, з мамою-росіянкою і татом-росіянином, але з дитинства розмовляю таджицькою, багато років вивчав історію Центральної Азії, писав наукові статті, книжки і не зовсім розумів, чому інші росіяни весь час намагалися мені нагадувати про мою національність. Навіщо? Я і так знав. Подорослішавши — зрозумів причину: вони не знали таджицької мови і не бажали її знати. А щоб якось виправдати свою нікчемність, підкреслювали свою особливість або, як вони ще говорили, — самобутність. Виглядало безглуздо.
Мені було затишно в Таджикистані, а їм — ні. Коли я їх називав колонізаторами, вони ображалися й у відповідь називали мене русофобом. Найдивніше, що так мене продовжили називати і в Росії, де я намагався зрозуміти «історичну батьківщину». Я хотів побачити ту саму пропаговану добродушність, а бачив зовсім інше. Найпоширеніше — «чурка», «хачік», «узкоґлазий» і, звісно, найулюбленіше — «чєрнож. й». Я навмисно ходив по Москві в афганській шапочці — паколі, а зустрічні міліціонери відразу ж насторожувалися, підозрюючи в мені терориста. Мені було зручно і тепло, а міліціонер боявся всього лише шапочки.
Націоналізм нинішньої Росії — не сучасна хвороба, вона дуже стара — імперська. Починаючи з XV століття, Росія захоплювала землі й асимілювала населення окупованих територій. Завойованих називали тубільцями, як офіційне позначення мешканців «придбаних» територій, потім окупанти намагалася вигнати з них своє, рідне, поблажливо відкриваючи російсько-тубільські школи, забороняючи рідні мови, але продовжуючи їх штучно відокремлювати від власне росіян. Навіть у політиці був глибокий вододіл — це для росіян, це для тих, хто не росіяни, тубільців. У Державній Думі Російської імперії була мусульманська фракція, а з 1764 року Урядовий Сенат дарував право неросійським народам зберігати своє дворянське походження. Ті, хто захотіли розчинитися в загальній масі «російських підданих», почали називати себе росіянами.
У Російській імперії була своєрідна форма ставлення до завойованих народів, що її нині зазвичай називають фашизмом. Досить прочитати звіти й мемуари генералів, які «збирали російські землі» Центральної Азії і на Кавказі. У них часто трапляються визначення — «напівдике населення околиць», «кавказькі тубільці», «дикуни». Це була звична річ, сама собою зрозуміла. Після окупації туди, на околиці імперії, переселялися казаки і росіяни — надійні оборонці нових територій, зводилися «лінії» — кордони. Тому, якщо шукати витоки російського фашизму, то він сягає часів окупацій. Генерали російської армії любили хвалькувато писати про те, скільки вони вбили «дикунів» і «варварів», щоб розширити «російські володіння».
Російський публіцист Іван Солонєвіч тоді так пояснив сутність політики: «Російська імперія з часів «початкового літопису» будувалася за національною ознакою. Проте, на відміну від національних держав решти світу, російська національна ідея завжди переростала межі племені і ставала наднаціональною ідеєю, як російська державність завжди була наднаціональною державністю, — однак, за тієї умови, що саме російська ідея державності, нації і культури була, є і зараз визначальною ідеєю всього національного державного будівництва Росії». Події свідчать, що нічого в розумінні «російської державності» не змінилося.
Через століття державною ідеєю захворів Путін. До нього був тривалий період радянської влади, що привнесла свої «принади» в національну політику. Офіційно проголошувалися радянський інтернаціоналізм, дружба народів. А насправді була чітка градація — розподіл людей на титульні й нетитульні нації. Особливою політичною витонченістю було винайдення слова «нацмен» — національна меншина. Для нацменів були квоти, зокрема для тих, хто вступав в університети й інститути, кого приймали в комсомол і партію. КПРС ретельно стежила, щоб талант визначався не знаннями чи вмінням, а національною належністю.
Серед моїх знайомих і сусідів були нащадки переселенців з XIX століття. Були й ті, хто приїхав до Таджикистану вже за комуністів. Жодної відмінності я не бачив — хіба що імперські старожили знали на 20–30 таджицьких слів більше. Зате російська великодержавність — та сама, з тим самим ступенем величності й презирства до тубільців, які насправді жили на своїй землі, а тубільцями були росіяни. Вихваляючи свою винятковість, росіяни говорили, що навчили таджиків пісяти стоячи, а під час перебудови почали відчувати себе чужими, розуміючи, що імперія розвалюється і доведеться або повертатися на історичну батьківщину, або адаптуватися до нових умов. І як аргумент твердили про свою винятковість, мовляв, «без нас вони загнуться».
Побутовий націоналізм розквітав паралельно з комуністичною пропагандою про «братську сім’ю народів», абсолютно не підкоряючись, а, найімовірніше, знаходячи підтримку в КДБ. Націоналізмом страждала і сама КПРС, скеровуючи в союзні республіки другими секретарями виключно росіян. Одне таке призначення призвело до кривавих подій в Алмати, у 1986 році, коли Кремль вирішив замінити першого секретаря ЦК Компартії Казахстану і порушити своє ж правило, приславши росіянина. Час хоча і був комуністичний, проте казахи вважали призначення першою особою республіки росіянина образою.
Усі ці роки я продовжував збирати матеріал для задуманої книги, намагаючись знайти пояснення російському націоналізмові. До прикладу, чому іменник «рус», «рос», «русич», «русак» перетворився на прикметник «російський». Саме слово стало етнонімом лише з XVIII століття, відтоді, коли «собіраніє земель русскіх» перетворилося на широкомасштабну окупацію сусідніх країн. У 1827 році генерал Іван Паскєвіч, відвоювавши в Персії частину території, назвав її, не замислюючись, Російською Вірменією. Як потім центральноазійські території — Російським Туркестаном. До речі, як тепер — Російський Донбас. У бібліотеках можна знайти книги із заголовками «Російський Китай», «Грузія — Гірська Русія» та інші твори,
