Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота - Роман Дашкевич
Заласний кіш гармашів протримався до відступу української армії з денікінського фронту до Проскурова, а потім змобілізовані розійшлися.
Гарматна Бриґада СС на фронті проти військ білої РосіїНа півдні України почалися бої з російськими військами Денікіна, які по уступленні 14-ої совєтської армії, що була в південній Україні, підсунулися до ліній української армії від Дністра, через Вапнярку, Тульчин, Умань. 15 жовтня 1919 р. Корпус СС дістав наказ переїхати на південь, на фронт проти денікінців. Корпус СС переїхав на південь від Жмеринки.
24 вересня 19119 р. Директорія проголосила формально війну так званому урядові „Юґа Росії”, себто — військам Денікіна. Властиво ця війна почалася ще в Києві 31 серпня 1919 р., а на фронті від Дністра до Умані провадилися від половини вересня 1919 р.
27 жовтня 1919 р. почалися бої Корпусу СС з армією Денікіна. В усіх цих боях брали участь: 1-ий, 3-ий, 5-ий гарматні полки СС і кінна розвідка (без гармат Гочкеса, бо не було набоїх до цих гармат).
Коло сіл Кічман і Голочинді Стрільці розбили денікінців. Здобули дві гармати і взяли полонених. Та це не рятувало загальної ситуації. Денікінці зосередили свої наступи на придніпрянську армію, яка займала фронт на захід від УГА. Ціллю денікінців було зайняти Жмеринку і цим способом убитися клином поміж придніпрянську армію і галицьку армії. Їх мета була — розділити обидві армії і знищити у першу чергу придніпрянську армію. 2 листопада 1919 р. звели Січові Стрільці останній більший бій з денікінцями коло села Мурафи. Українська придніпрянська армія почала відступати. 10 листопада війська Денікіна зайняли Жмеринку.
Великою хибою Штабу Головного Отамана було те, що штаб не знав, що діється на інших фронтах Денікіна. А там було не найкраще. Війська Денікіна котилися вже у відступі з-під Орла на південь. Кубанські козаки, коли довідалися, що денікінці розстріляли Кубанську Раду, в більшості покинули фронт і пішли на Кубань. Денікінська армія валилася і втікала перед большевиками. Про це все не знало командування Української Галицької Армії, не знало і командування Дієвої Армії. Україна була в тому часі прямо відтята від світу. На Україні не знали, що діється у західніх державах. Тому приїхав з Парижу до Кам’янця Подільського колишній редактор львівського „Діла” др. Василь Панейко, який інформував, але й наставляв галичан у користь Денікіна. Його інформації мали великий вплив на дальші події.
Галицька армія, після зайняття Жмеринки денікінцями зістала відділена від придніпрянської. 17 листопада 1919 р. Українська Галицька Армія підписала перемир’я з командуванням денікінської армії і вийшла з бойових дій. Вістка про підписання перемиря УГА з денікінцями підкосила цілковито Українську Дієву Армію. Військо втратило віру в можливість ставити якийнебудь опір ворогові. До цього всього прийшла гостра зима з небувалими морозами. Пошесть тифу шаліла в обох арміях. Шпиталі були переповнені хворими, ліків не було, устаткування шпиталів було дуже погане, не було вже місця для хворих у шпиталях. Хворі на тиф лежали на возах обозів. Придніпрянська армія була нездібна до бою, а денікінці наступали. 22 листопада денікінці зайняли Проскурів.
Кінець Гарматної Бриґади ССЗ Проскурова відступали останки армії на Староконстянтинів. Відступали і три гарматні полки СС і кінна розвідка, які ввесь час воювали у складі Корпусу СС. По засніжених дорогах, страшний морозний вітер шмагав стрільців у лице, продував тіло. Військо не мало зимового одягу. Стрільці відморожували вуха, руки, ноги. Без думки, у зневірі тягнулися Стрільці, козаки на північ, а тиф шалів далі. Обози, які возили харчі, військове майно, набої, везли тепер хворих на тиф у тифозній гарячці, на страшному морозі.
По дорозі було видко, як вовки роздирали полишені коні, які вже не могли іти, а зграї гайвороння кружляли над жертвою і помагали вовкам роздирати. Ніхто вовків не відганяв. Стрільці тягнулися без думки далі і далі на північ.
Змобілізовані восени 1919 р. покинули армію. Пішли додому. Ті, які відступали, це були вояки, що боролися за волю України від початку революції. Це були ті, які боролися ще за Української Центральної Ради у січні, у лютому 1918 р. — у Києві, Коростені, у Сарнах. Це ті, які облягали Київ у зимі 1918 р., які боролися проти совєтів цілий 1919 рік. Тепер приходилося випити останню чашу горя, випити до дна. Ворог наступав. Наступала російська армія Денікіна, це ті самі російські Добровольці, яких Січові Стрільці розбили під Мотовилівкою у листопаді 1918 р. Це та сама армія, з якою гетьман Скоропадський укладав федерацію. Коли б вони хотіли були визнавати хоча б федеративну Україну з гетьманом Скоропадським, то восени 1919 р., коли зайняли були більшу частину України і столицю Київ, то були б привернули уряд федеративної України з гетьманом Скоропадським чи яким іншим федералістом, бо підписали з гет. Скоропадським умову. Та ні! Вони створили уряд „Юґа Росії”, якому підлягали всі території, що їх зайняла російська Добровольча Армія — російські під Орел, по Волзі, Донщину, і неросійські — Кубань, Кавказ, Україну. Відпоручники цього уряду „Юґа Росії” розстріляли Раду Кубанщини за те, що сміла впроваджувати автономію кубанського війська, сміла впроваджувати українську мову на Кубані, і за те, що ухвалила прапор для Кубані синьо-жовтий, український. Це ті самі російські добровольці, які на зайнятій ними території України нищили українські школи, нищили все, що нагадувало Україну і самостійність українського народу. Це ті, які розстрілювали українських старшин, козаків, не питаючи їх, чи вони є за „федерацію” гет. Скоропадського, чи за самостійність України. У тим не було й думки про якусь, хоча б зв’язану у федерації з Росією, Україну. У них була тільки
