Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Райх вважав, що усі неврози спричиняються сексуальними обмеженнями і зайшов у своїх помислах про цю ідею ще далі, коли замислився над можливими способами вирішення проблеми масового неврозу. Тепер же він стверджував, що виною всьому був сексуальний розлад, й саме він стримував людей від започаткування революційних змін. Якщо люди були б сексуально задоволеними, звільненими від ланцюгів суспільної репресивності й охоче полігамними, припускав він, не було б війн, садизму чи то інстинкту руйнації, а на зміну всьому цьому прийшла б генітальна утопія{169}. Його оптимістична теорія про репресивні, але такі, що можна усунути, перешкоди оргастичній благодаті зародилася в атмосфері меланхолії та зраненої гордості. Через рік після публікації «Функції оргазму» ідеї, що містилися в цій книзі, так оскаржувалися його колегами, що Райх написав спростування, визнаючи, що його погляди були «ще надто новаторськими для сучасного світу психоаналізу»{170}.
Напевне, Райх віднайшов подальше підтвердження своїх сексуальних теорій в ізоляційних умовах своєї втечі до гір. За три роки до того, як Райх приїхав туди, Томас Манн опублікував «Зачаровану гору» — роман, події якого розгорталися в санаторії, що був схожий на один із тих, що в Давосі, у якому якраз мешкав Райх. У книзі автор також привертає увагу до тем, що їх порушив Райх (декотрі санаторні лікарі забороняли пацієнтам читати її через негативний портрет міста, який подавався у ній){171}. Шість місяців 1912 року дружина Манна була прикутою до ліжка в санаторії доктора Фрідріха Єссена, що звався «Лісовий», і, як і протагоністу його твору, Ґансу Кастропу, Манну також поставили діагноз «пляма на легенях», коли той гостював там, відвідуючи дружину. Кастроп залишається в Давосі на декілька років, але сам Манн поїхав звідти уже через декілька тижнів, аби проконсультуватися в інших фахівців, і один із лікарів у Мюнхені сказав йому, що він абсолютно здоровий. У романі Манна пацієнти стаціонару, що надовго їдуть від своїх сімей, відчувають прилив хіті у розрідженій, летаргічній атмосфері цілющого спа, в якому насолоджуються дієтою із пивним сніданком і режимом дня, що складався із нудних сеансів лікувального відпочинку. Робилося усе можливе, аби сексуальний потяг у них асоціювався із відчуттям смерті, яку вони викашляють зі своїх легенів.
«Того, що від нас вимагає любов, в пута не зодягнути й не залякати, — вигаданий Манном медик, доктор Кроковські, застерігає стосовно небезпеки сексуального обмеження. — Обмежена любов не мертва, вона ще живе у темних, таємничих глибинах, очікуючи втілення. Вона розриває гіпси й пов’язки строгості й з’являється заново, хоча й у перевтіленій формі, яку не впізнати… у формі захворювання!». Почасти припускають, що персонаж Кроковські — це прототип Ґеорґа Ґродека, доктора й романіста, який опублікував лише «Книгу про Ід» (1923), з якої Фрейд і взяв терміни «Ід», а Райх запозичив ідею, що захворювання мали психосоматичний характер. Чи можна припускати, що Манн таки знав Райхові теорії? Кроковські рекомендує своїм пацієнтам нестримне кохання як ліки від сухот, так як і Райх робив із неврозом, й відтак приймає за належне часті сексуальні зв’язки своїх пацієнтів. По палатах закладу пана Кроковські курсує з рук у руки пацієнтів примірник підручника з теорії та практики сексу «Мистецтво зваби» — «твір-експозиція філософії чуттєвої пристрасті».
У статті про свій роман, написаній 1953 року до «The Atlantic Monthly», Манн описує життя в Давосі так: «Це щось на кшталт альтернативного виміру, й там можна за відносно короткий проміжок часу повністю відівчити молоду людину від сучасного й активного життя… Процес лікування завжди займає щонайменше декілька місяців, іноді й декілька років. Але вже після перших шести місяців у головах молодих людей не залишається жодного помислу, окрім як про скороминучий флірт та термометр під язиком. Ще через шість місяців молода людина, у багатьох випадках, взагалі втрачає здатність мислити про щось інше. Вона стає тотально непристосованою до життя на рівнинах». Коли Альберт Ейнштейн відвідав Давос, приїхавши туди з Берліна у березні 1928 (Райх уже полишив оздоровницю), щоб започаткувати там університетські курси, аби хоч чимось зайняти тих знуджених пацієнтів, він звернувся за підказкою до книги Манна. Теоретик відносності, Нобелівський лауреат семирічної давнини, розказував, що теперішнім пацієнтам Давоса бракувало правильного стимулу до одужання. Він описував їх як «експонатів ботанічного саду», схильних до меланхолії. «Випавши на довгий проміжок часу зі світу, що керується дисципліною повсякденної праці, яка гартує волю, і змирившись з роллю здобичі, на яку полює його занедбане здоров’я, [пацієнт] легко втрачає здатність мислити глибоко, а разом з нею і відчуття того, що він ще здатний не втратити самого себе в боротьбі за виживання».
Володіючи розкішшю (чи то будучи нещасним) мати стільки часу на роздуми, Райх пройшов крізь щось на кшталт екзистенційної кризи, проведеної в горах. Лікувальний відпочинок був суворим випробуванням. Йому здавалося, як він писав, що все, у що той вірив і заради чого працював, піддалося сумнівам через нещодавні події у політично поділеній Австрії. «[Моя] перша зустріч із людською ірраціональністю, — так Райх писав про заколоти 15 липня, — була неймовірним шоком. Я не можу уявити, як витримав і не зійшов з розуму. Не забуваймо й про те, що коли це сталося зі мною, я почувався повністю комфортно пристосованим до звичних мисленнєвих поглядів».
Складалося враження, що він опинився в м’ясорубці, писав Райх. Його мізки наче подрібнило на фарш — ніщо вже не мало значення:
«Це можна описати так: зазнавши удару, людина одразу починає визнавати марність науки, безглуздість біологічних учень і те, якими шкідливими для суспільства є погляди та інститути, які досі, в сукупності своїй, видавалися властивими суспільству й самоочевидними. Це щось на кшталт есхатологічного досвіду, який так часто стрічається в патологічних формах шизофренії. Це може навіть
