Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Того вечора Райх та Енні, сподіваючись обговорити, що варто робити, зважаючи на ситуацію, яка склалася, пішли спорожнілими вулицями міста до будинку їхнього друга, брат та батько якого були впливовими постатями в Соціал-демократичній партії. Коли ті прийшли, сім’я господарів якраз чекала гостей на вечерю, і стіл було накрито. Попри Райхів опис, це може нагадати сцену з «Доктор Живаго» Девіда Ліна, у якій купка аристократів розпочинає застілля, забуваючи, що за вікнами твориться революція, яка зробить так, що це вони востаннє сідатимуть до накритого столу. Райх прийшов не по дрес-коду, без піджака та краватки, й був до глибини душі шокований тим, що побачив:
«Кровопролитні події, здавалося, в цю кімнату не проникали. Моя схвильована свідомість раптово дала зрозуміти, що я не у своїй тарілці й маю сміховинний вигляд у цій спокійній, стриманій атмосфері. Я хотів було піти, але мене попросили залишитися. Тоді прийшли гості. Дуже розумна розмова про події цього дня розпочалася у, по правді, виваженій віденській манері. Було очевидно, що ніхто не знав, що насправді трапилося. Вони говорили про кровопролиття так само звичайнісінько, як могли говорити і про твори Ґете. Ми попрощалися та пішли до виходу. Та залишилися при своїх манерах. Я, щонайменше, хотів перевернути їхній стіл, але був достатньо добре вихованим, аби вчасно дисциплінувати себе»{157}.
Як і багатьох інших, Райха розчарувала реакція соціал-демократів на насильницькі перипетії того дня, а особливо факт того, що ті не змогли зайняти чіткої позиції: попри постійні риторичні побивання про революцію, ті не змогли захистити робітників шляхом мобілізації ліги «Шуцбунд», коли здавалося, що громадянської війни не уникнути. Райх вважав, що, повернувши свої війська до місць постійного розташування, Отто Бауер проявив себе як «небезпечно нерішучий політик» й відтак не зміг перешкодити різанині{158}.
На квітневих виборах, що відбулися раніше того року, соціал-демократи отримали найбільшу кількість голосів у своїй історії. Отто Бауер був переконаний, що соціал-демократи могли навіть збільшити результати національного голосування на свою користь від 42 % (порівняно із 39 % 1923 року), до контрольних 51 % в майбутньому, і він не хотів ставити під загрозу можливість такого підняття через розпалювання громадянської війни. Уряд консервативної коаліції канцлера Ігнаца Зайпеля, що складався із християн-соціалістів та пангерманістів, втратив 10 % свого лідерства і вже не мав абсолютної більшості в правлінні; аби залишитися при владі, вони повинні були взяти до коаліції представників Ліги аграріїв. Однак на допомогу християн-соціалістам прийшли події 15 липня, які, виставивши напоказ політичну імпотенцію соціал-демократів у національному масштабі, знівелювали ілюзорний оптимізм Бауера. Навіть у столиці, яка начебто була підконтрольна його партії (у Відні ті виграли 60 % голосів), уряд був готовий вдатись до насильницьких заходів, аби придушити те, що видавалося їм утомливим «червоним припливом».
Увечері 15 липня Райх, сподіваючись допомогти пораненим, долучився до «Арбайтергільфе» (Організації допомоги робітникам), медичного корпусу, що підпорядковувався Австрійській комуністичній партії. Станом на середину 1920-х, кількість членів Австрійської комуністичної партії зменшилась до 2000, але вже незабаром після липневого перевороту та реорганізувалася і наступного року, коли Райх остаточно долучився до партії, у нього буде вже 5000 товаришів, більшість з яких були безробітними. Однак, на час липневого перевороту, комуністична опозиція була настільки неорганізованою, що все, на що спромоглася наступного дня, то лише розповсюджувати свою повстанську літературу.
На той час повстання й заколоти перекинулися і на північні передмістя Відня, й повсюди люди залишалися в будинках, дотримуючись встановленої самими собі комендантської години, спостерігаючи зі своїх вікон, як поліція патрулювала вулиці на машинах, що були оснащені спеціальною зброєю, яку використовували проти повстанців. 24-годинний загальний страйк перервався правими «Гаймвер», які швидко придушили те, що, уряд боявся, переросте у повномасштабну революцію. Відновлення громадського порядку не змусило себе чекати, і вже дуже швидко було закручено всі недокручені гайки в механізмі соціальної дисципліни — це у ретроспективі, Райх згадує, призвело до Гітлерового сходження до влади. Криза, що стала результатом бездарності лідерів Соціал-демократичної партії, яким довірилася більша частина населення, беззаперечно призведе до колапсу партії та тріумфу фашизму{159}. Гайміто фон Доредер, який став свідком цих подій й пізніше заснував на них свій роман «Демони» (1956), писав, що насильство «перетворило австрійський середній клас на фашистів» й сигналізувало кінець свободи в Австрії{160}. Доредер знав, що говорив: у період між 1933 та 1938 роками він був членом Австрійської нацистської партії.
* * *
Наприкінці місяця Райх зустрівся з Фрейдом у віллі, яку той любив винаймати в Земмерінзі. Фрейд потерпав від проблем із шлунком, які доповнювалися болісними ускладненнями після раку. Він скаржився Джонсу, що «безкінечно хворий та зачумлений дискомфортом». Райх розмовляв із Фрейдом про нещодавні події у світі політики і дійшов висновку, що Фрейд, мов гості тієї вечері, через яких він останніми днями ходив такий понурий, геть не розумів справжньої значимості того повстання. Мартін Фрейд виголосив колективну позицію їхньої сім’ї щодо цього питання, коли писав про «громадянську війну» у своїх мемуарах: «Коли соціалісти, натхнені комуністичним впливом, сиділи консерваторам у печінках, консерваторам, які на той час, здавалося, чітко схилилися на бік новітніх нацистських теорій, сім’я Фрейдів зайняла нейтральну позицію. Будучи не в змозі визначитися, який
