Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
* * *
За рік до її видання, Райх подарував Фрейдові на його 70-й день народження манускрипт своєї основоположної праці «Функція оргазму» (6 травня 1926 року), підписавши: «Моєму вчителю, професорові Зигмунду Фрейду на велику пошану». У відповідь на 260-сторінковий том Фрейд саркастично одказав: «Такий товстий?» — наче натякаючи, що функція оргазму й без досліджень була сама по собі зрозумілою. Фрейд, вочевидь, не поділяв Райхового переконання в тому, що потужний оргазм — це верх людських досягнень. Через два місяці він написав Райхові запізнілий, але ввічливий відгук: «Книга видалася мені доволі ціннісною, багатою у своїх спостереженнях та ідеях. Як ви знаєте, я в жодному разі не перечу вашим намаганням вирішити проблему неврастенії шляхом трактування її на основі генітальної первинності»{146}.
Фрейд усе ж прийняв різкіший тон, коли писав психоаналітику Лу Андреас-Саломе до Берліна: «Є тут у нас доктор Райх, достойний, але поспішний молодик, палко відданий своїй улюбленій темі для роздумів, який тепер вихваляє генітальний оргазм як антидот будь-якому випадкові неврозу. Можливо, він навчиться з вашого аналізу пацієнта К. поважати ускладнену природу психіки»{147}. Фрау К. була однією з істеричних пацієнток Лу Андреас-Саломе, і її випадок, здавалося, повністю спростовував Райхові твердження; своїм статевим життям пацієнтка К. показала, згідно тверджень фрау Андреас-Саломе, «здатність до насолоди, а спонтанність її внутрішніх фізичних капітуляцій перед насолодою — не частий гість у людській натурі за умов одночасного поєднання в ній такої серйозності та відчуття щастя».
Улітку 1926 року Райх знову висунув свою кандидатуру на посаду другого заступника директора Віденського товариства психоаналітиків. Цього разу Федерн відмовив йому, навіть не обґрунтовуючи свого рішення. Аби поскаржитись на те, що, на його думку, було відкритою неповагою, Райх написав Федернові листа, якого так ніколи й не відіслав. Він лише волів бути призначеним на цю посаду, писав Райх, бо ж хотів частіше бачити й слухати Фрейда. «Інфантильна, можливо, але в жодному разі не амбіційна, ані кримінальна, — сперечався він, — моя організаційна робота в Товаристві, у поєднанні із моєю науковою діяльністю, надавала мені відчуття ґрунтовності мого очікування цієї посади». Він визнав, що його «вжалив недоречний науковий супротив» його ідеям й, мабуть, він надто ревно захищав свої позиції перед обличчям критиків. «Я ніколи не намагався когось образити персонально, — писав Райх у протесті, — але завжди об’єктивно казав те, про що був переконаний у своїх правах на ситуативне висловлювання; у будь-якім випадку мої судження не коригувалися тим, якого віку і яку посаду займають ті, кого я критикував»{148}.
У листі, якого Райх написав у відповідь Фрейдові, він скаржився на «ненависний, зарозумілий тон» Федерна та «гордовитість його думок»{149}. Райх і цього листа не надіслав, хоча видно було, що сподівався хоч на якесь співчуття: одного разу в Амбулаторії Хітчманн необачливо бовкнув на Райхову втіху, що Фрейд дав коментаря, що у Федерна «батьковбивчі погляди». Райх обрав варіант персонально поскаржитися Фрейдові на ставлення до нього зі сторони Федерна. Після візиту зі згаданої вище причини Фрейд написав Райхові листа, що датований 27 липня 1926 року, запевняючи того, що будь-які особисті розбіжності між ним та Федерном на вплинуть на його думку стосовно високої компетенції Райха — на думку, яка, як Фрейд сказав, поділялася багатьма{150}.
Хоча ще два роки тому Фрейд і захищав Райха від Федерна, все ж цього разу він переключив свою батьківську увагу на свіженьких протеже — Франца Александера та Генріха Мена. Останній, разом із Федерном, був співредактором популярного підручника з психоаналізу{151}. Фрейд принизив Райха тим, що публічно прогнав його зі свого кола під час однієї з тих щомісячних зустрічей, виказуючи свою наново набуту нестерпність до 29-річного уїдливого юнака. Після того, як Райх у грудні 1926 року виступив із промовою, у якій доводив, що кожен аналіз повинен починатися з обговорення негативного трансферу пацієнта, Фрейд, який вирішив, що його «класична техніка» випереджала запропоновані Ференці, Ренком та Райхом інновації, перебив: «Чому б вам не інтерпретувати матеріал в міру його надходження? Це й так зрозуміло, що сни про інцест потрібно аналізувати та інтерпретувати, як тільки такі з’являються»{152}. Його «кусюча строгість», як Райх охарактеризував відповідь Фрейда, послала кожному із тоді присутніх чіткий сигнал про те, що Райх випав із його фавору.
«Від 1920-го і приблизно до 1925 року мене цінували дуже високо, — згадував Райх 1951 року в розмові із Куртом Айзлєром, Райховим архіваріусом, який саме складав усний переказ про Фрейда та коло його оточення. — І тоді я відчув ту ворожнечу. Я торкнувся дечого болючого — генітальності. Їм це не сподобалося»{153}. До того часу Райх вважав себе за «істинного й непорушного чемпіона психоаналізу», що цілком й повністю був відданий тому, що Фрейд звав «Ділом». Тепер же він щораз більше починав розуміти, що віддаляється від колег-психоаналітиків через своє уперте наполягання на тому, що кожен повинен зробити своїх пацієнтів беззахисними перед насолодами «беззаперечної примусової капітуляції».
Райх зізнався, що ієрархічне ставлення до нього Віденського товариства психоаналітиків видалося йому задушливим: ніхто, казав він, більше не цікавився справами Амбулаторії, і консервативні аналітики відмовлялися сприймати його чи, по правді, будь-чиї намагання оживити техніку психоаналізу. Він був єдиним, за його словами, хто не боявся розповісти чи опублікувати випадки своїх терапевтичних провалів, чи ж бо кому не бракувало сміливості відстоювати думку, що пацієнтів потрібно відпускати, якщо аналітик відчуває, що не
