Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Згуки тануть у сірій імлі, Й затихає ридання собаче. Сонце загнано в череду хмар І на землю виглядує журно. Туч безмежна дібралася тьма, Обгортає дні, наче до штурму. Люба осінь! Гей, сіра пора! Розганяй свої чорнії шати. Ти кодексу законів не зрадь: Свої сірі скорочуй вже штати! Чогось мені…
Чогось мені так весело сьогодні!.. Я вдосвіта у загравах устав. Цілує ранок збуджені вуста. Я тану ввесь в серпанковій безодні… З зорею зустрічаю усміх дня. Ах, день! Такий золотобарвний, милий!.. Він в серце молоді вливає сили, І квітне, як садок, душа моя… Мов кобза, забриніла пісня рання. Гей, пісне дзвінко-струнная, лети! І полум’ям розбуджуй поривання, І прагнення до ясної мети! На працю йду. Блищить повдовж дорога Трамваї трахкотять удалині. Вгорі ще бродить місяць срібнорогий, Неначе в зачарованому сні. Проходять сни, навіянії ніччю… Зір денний визира в височині Й до радощів, до дум, до праці кличе, Тому так, друзі, весело мені! Колискова
Осінь вітром чистить В лісі мляве листя; Листя тихий шелест Будить сонні села. Спить у хмурій тиші, спить село осіннє. Вітер бешкетує, на полях гуля. Осінь сіє сон І дощодзвон. Під землею спочива насіння, Спочиває під дощем земля. Осінь невесела Сиві рядна стеле. Люблять та не всюди Осінь повногруду. В скошеному полі її зустрічаю, Сміхом захлинеться – сльози аж з очей;