Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Я – мовчазний, печальний – колоніст… «Он бачите, маячать свіжі плями, Це ховрашок ссе кров і душу їсть. Надовго він залишить в серці пам’ять». І суховій – незваний степу гість — Свавільними, крутими манівцями: Де глянув – смерть, де став – і паща ями. ІІ Вмирає в спеці засніжений степ І приспаний, зів’ялий, не шелесне, Лиш курява, мов марево, росте І килимом вкриває зір небесний. Вдягнулися поля в жалобний креп… Дарма, о життєрадісная весно, Ти крильми радости обвіяла поля, Дарма, уквітчана, услала рястом шлях! ІІІ Потріскана, обпалена земля Подзвонює сумним бляшаним дзвоном. А сонце головешками жбурля… Скрізь – мертвий сон. Кругом безлюддя сонне. В колоніях хатки печально сплять. Наспівує десь вітер монотонно, На небі ні хмариночки. Лиш пилом Окутано. Все небо – сивий килим. ІV Природо, невблаганная природо, Селянський піт висмоктуєш ущерть; Здригнеш же під ударом грізним: «годі!» Нестриманим, палким буянням серць І звуками неспіваних мелодій О, викличем тебе іще на герць! І, де посів під суховієм в’яне, Розквітне ряст безмежний і багряний. Осінь
Павутиною синьою хмар Небеса перетягує осінь. І не палить вже сонячний жар, Не розпатлює сонце волосся. Широченні степи золоті Поринають у обрій далекий… Тиша. Тільки у тиші отій Концертують під небом лелеки. Їх курликання й клекіт сумний Навівають нудьгу на прощання. Я вслухаюсь, і тоскно мені, Що навколо так раптом все в’яне… Сном вповите село. На селі Сумно виє собака, мов плаче.