Єлюди. Теплі історії з Майдану - Крістіна Бердінських

11 березня 2014

Володимир, 42 роки, киянин, продавець сувенірів на Андріївському узвозі. 18 лютого сидів на Володимирській гірці біля фунікулера. Почув вибухи, які доносились із вулиці Грушевського. Хотів з’ясувати, що сталося, підійшов до наметів біля Михайлівського собору. Володимир знає багатьох людей із цих наметів, але ніхто не уявляв, що відбувається біля Верховної Ради.

Чоловік пішов на Майдан, заходив із боку пошти, де зустрів ще одного свого знайомого із самооборони. Той сказав, що схоже на початок штурму. Раптом люди почали бігти у напрямку Європейської площі. Володимир побачив хлопця з двома дерев’яними дошками, попросив собі одну – і теж побіг. Опинився біля Українського дому, почув постріли – і впав, його поранили. Він був десь у 100 метрах від Укрдому, ближче до готелю «Дніпро». Звідти його винесли два хлопці.

Куля потрапила у шийку стегна. Але найгірше, що вона ще досі там! «Серйозне місце, поруч вузол, який небезпечно чіпати», – пояснює чоловік. Лікарі поки не беруться оперувати. Володимир сподівається, що йому зроблять операцію за кордоном.

Незважаючи на кулю, у киянина гарний настрій. А все тому, що майже щодня до лікарні приходять люди зі словами подяки. «Приходила семирічна дівчинка, принесла малюнок і лист. А якась бабуся приїхала із села і привезла мені постіль», – розповідає поранений. Він також удячний волонтерам за турботу. «Це справжні янголи», – каже чоловік.

12 березня 2014

Рамі, 40 років, лікар-хірург, працює у 18-й лікарні, доцент кафедри хірургії у Національному медуніверситеті. Палестинець, з 2005 року громадянин України.

Розмову з лікарем Рамі ми почали зі згадування протистоянь на вулиці Грушевського 19 – 22 січня. Тоді у ході зіткнень із «Беркутом» багато людей отримали поранення й травми, але вони панічно боялися звертатися до лікарень. Думали, що їх там можуть заарештувати. Родичі поранених просили Рамі, щоби він оглянув їх удома. Хірург заїхав «у гості» додому до одинадцяти хворих і надав їм допомогу. Найгірше було ще попереду.

18 лютого до лікарні, в якій працює Рамі, поступили три чоловіки із вогнепальними пораненнями. Два протестувальника й один працівник «Беркута». «У них були однакові поранення. Це свідчить про те, що в обидва боки стріляли одні й ті самі люди», – пояснює він.

Лікарі організували цілодобове чергування, зв’язались із хірургічними кафедрами. «Вісімнадцята лікарня розташована в центрі, на бульварі Тараса Шевченка. А «швидкі» зазвичай везуть поранених у найближчі лікарні», – пояснює Рамі. Він відчергував нічну зміну з 19 на 20 лютого, зранку перевдягнувся й збирався йти додому спати. А потім побачив в Інтернеті, що на Інститутській починається щось жахливе. «Бачу – люди на ношах, джгути на кінцівках. Зрозумів, що це вже масово», – розповідає хірург. Працівники лікарні почули сирени «швидких», які їхали до них, і підняли по тривозі всіх, кого могли, зателефонували знайомим лікарям з інституту.

«Поруч зі мною був громадянин Ізраїлю, мій учень. Я з Палестини, він з Ізраїлю. Ми знаємо, що робити в таких ситуаціях», – каже Рамі. Перед лікарнею вже стояли три «швидкі». Лікарі запитали, хто в найгіршому стані. Виявилося, що це двадцятирічний Ігор зі Львова. Він отримав багато вогнепальних поранень, і в нього практично не було тиску. Хлопця відразу забрали в операційну. Йому довелось ампутувати ногу, але хлопця врятували, у нього також поранення черевної порожнини. Тим часом до лікарні продовжували прибувати «швидкі». «У наших операційних одночасно оперували дев’ять людей. У підсумку – всіх урятували», – згадує чоловік. Особисто він брав участь у трьох операціях, одна з яких тривала шість годин.

Рамі подружився з двадцятирічним Ігорем, зараз хлопець проходить реабілітацію у Польщі. «Я йому кажу: Ігорю, вибач за ногу, але вона була вже недієздатна. А він мені тільки дякував за те, що залишився живим», – розповідає хірург. Виявилося, що в хлопця за два тижні до цих подій помер батько. «Так сумно», – не приховує своїх емоцій лікар.

Рамі народився у Хевроні (Палестина) у великій родині. У нього три брати й три сестри. В Україні мешкає з 1992 року. Навчався в університеті, потім закінчив аспірантуру. Зараз викладає у виші кількома мовами й продовжує оперувати. Володіє шістьма мовами: арабська, іврит, англійська, російська, українська й грецька.

В Україні Рамі одружився. В інтернаціональній родині дві доньки: шестирічна Олександра й чотирирічна Марія. «Вони дуже люблять Україну, і я теж, хоча міг би спокійно працювати за кордоном. Але мені подобається тут», – каже Рамі. Він веселий, відкритий і до того ж – крутий хірург.

(Я вагалася, чи варто публікувати ці криваві фото. Але потім вирішила, що варто: ми маємо пам’ятати, що робили з людьми і який жах ми пережили.)