Єлюди. Теплі історії з Майдану - Крістіна Бердінських

Після повернення з Криму Маша поїхала на схід. Дівчина каже, що там розпочинається те, що в Криму два тижні тому, – заїзд російських «туристів» зі зрозумілими планами. Сподіваюсь, у Києві знають, що з цим робити.

20 березня 2014

Алім, 25 років, медіа-консультант. Один із засновників ініціативи «Крим_SOS» у соціальних мережах.

Зранку 27 лютого стало відомо, що в Крим масово прибувають «зелені чоловічки» з дивними намірами. «Ніхто не розумів, що відбувається», – згадує хлопець. Він зателефонував своїм знайомим – Тамілі Ташевій і Севгіль Мусаєвій. Разом вони вирішили створити якийсь інформресурс про Крим. Надходило багато суперечливої інформації, треба було її перевіряти й збирати в одному місці. Так з’явився «Крим_SOS».

Зовсім скоро до «Крим_SOS» почали телефонувати й повідомляти оперативну інформацію з півострова. Також надходило багато дзвінків від киян і львів’ян, які казали, що можуть прийняти в себе біженців із Криму. «Деякі люди готові запросити кримські родини навіть із собаками й кішками», – розповідає Алім. Волонтери почали формувати базу тих, хто хоче виїхати з Криму, і тих, хто готовий прийняти людей.

«Крим_SOS» почав розширюватися, зголосилися волонтери, з’явився кол-центр і група перекладачів на англійську. У дні загострень у «Крим_SOS» працюють до 60 чоловік. Волонтери встановили графік чергування. Цілодобово хтось є на гарячій лінії. Кримськотатарське земляцтво надало приміщення для ініціативи в Києві. Але Алім наголошує, що «Крим_SOS» – це допомога не лише кримським татарам, а й усім кримчанам, які проти окупації півострова й не знають, що робити далі.

Ще один напрямок роботи – допомога українським військовим у частинах. «Крим_SOS» налагодив контакти з ними. «Частини потребували всього – від шкарпеток до колючих дротів», – пояснює Алім. «Після референдуму передавати щось у частини стало набагато складніше», – визнає він.

Алім сам із Криму, там прописаний, останні п’ять років працює у Львові та Києві. Його батьки, кримські татари, живуть у селі під Саками й виїжджати не збираються. «Тато каже, що вони не для того поверталися на батьківську землю, щоби зараз їхати знову», – пояснює Алім. Лише два місяці тому вони закінчили ремонт у будинку. Як жити у нових реаліях, батькам незрозуміло. Від українського громадянства вони не відмовлятимуться. «Я переживаю за родичів і друзів», – каже він.

«Крим_SOS» продовжує працювати. У Криму залишається багато людей, яким потрібна ця ініціатива. На Facebook-сторінку підписалися 45 тисяч чоловік.

21 березня 2014

Анастасія Береза, журналіст «Української правди». Після подій на Грушевського 22 січня і перших смертей вона зрозуміла, що не може лише писати, а мусить чимось допомагати постраждалим. Далі про все розповість сама Настя.

«Саша Коломієць

Перше, кому вдалося допомогти, – це вісімнадцятирічний Саша Коломієць. Йому відірвало кисть руки 19 січня. Я знайшла телефон його мами, пояснила, що хочу передати гроші на лікування. Мама спочатку відмовлялася, але мені вдалося пояснити їй, що це необхідно. За чотири дні ми зібрали на протез хлопцю 180 тисяч гривень. Допомогло Громадське телебачення, номер мого телефону дали у прямому ефірі. Мобільний розривався. Я зрозуміла, що людей, які готові допомагати настільки багато, вони так щиро хочуть це робити, що все буде добре.

Я запитала в мами Саші, чим його можна порадувати. Він ні з ким не хотів зустрічатися, перебував у депресивному стані. Виявилося, хлопець дуже любить футбол і «Динамо». Попросила відгукнутися динамівців і морально підтримати хлопця. На зв’язок одразу вийшов Олександр Шовковський. А в один із вечорів мені зателефонувала дружина Андрія Ярмоленка. Ярмоленко – улюблений футболіст Саші. Я дала контакти хлопця, і цього ж вечора футболіст його набрав.

Потім Саша прийшов із мамою до мене на роботу й приніс квіти. Це було дуже зворушливо. Хороший світлий хлопець.

Дехто не розумів, навіщо я поспішала зі збором коштів. А в мене, напевно, спрацювала інтуїція. Розуміла, що це треба зробити швидко. І правильно. Потім почалися набагато страшніші речі.

Каски з Філадельфії

Якось мені зателефонувала жінка з Філадельфії й запитала, що потрібно Майдану. Я їй відповіла, що, напевно, теплі речі, може, каски. І зовсім забула про цей дзвінок. Раптом приходить величезна посилка. У ній 20 касок, багато теплої спідньої білизни, кава, чай, цукерки. Усе зібрано з такою любов’ю й турботою. Частину касок я віддала 14-й сотні, а другу частину – сотні з Волинської області. Ця сотня 20 лютого втратила шістьох чоловіків.