Єлюди. Теплі історії з Майдану - Крістіна Бердінських

14 березня 2014

Ельміра, 51 рік, Керч. Мама двох прекрасних і вже дорослих доньок. Ельміра розповідає, що вперше побачила «зелених чоловічків» (військових без розпізнавальних знаків) у Криму по телевізору. Не могла повірити, що вони на території півострова. Якось до них із чоловіком у гості завітав знайомий, розповів, що його син – військовий в одній із частин. Це було на самому початку напливу «російських туристів» до Криму. Знайомий казав, що хлопці, які перебувають в українській частині, голодні, є проблема з продуктами, але вони не збираються здаватись у жодному разі. Ельміра відразу зібрала все, що було вдома (консервацію, продукти та ін.) і передала військовим. Дякуючи людям, проблему з харчування потім почали оперативно розв’язувати. На 8 березня Ельміра та інші жінки вийшли на мирну акцію за цілісність країни. Ніхто не боявся.

Ельміра, як і кримські татари загалом, дуже сильно переживала за Євромайдан. Про смерть людей вона й досі не може говорити спокійно. «Ми так плакали. Я ніколи в житті не бачила, щоби мій чоловік стільки плакав», – розповідає жінка.

Найгірше, що після Майдану в них не було жодного дня для емоційного врівноваження: відразу почалася кримська операція. «Це такий удар. Нас ніхто ні про що не запитує. Тут уже святкують перемогу, а ми відчуваємо, ніби нас розіп’яли, зняли з розп’яття, а потім знову повісили», – каже Ельміра. Вона не може собі уявити, що через кілька тижнів може опинитися в іншій державі. «Протягом останніх двох тижнів настрій коливався від депресії до страху. А що буде далі?» – запитує вона, і ніхто зараз не знає відповіді.

Жінка розповідає, як депортували її вісімнадцятирічну маму з Криму до Узбекистану. Згадує, як на очах її родини у 1989 році відбувалися зіткнення між узбеками й турками у Фергані. Як потім вони приїхали до Криму й будували життя спочатку. Думали, що всі страхи кримськотатарського народу вже позаду. Тепер знову відбуваються незрозумілі для неї речі. Ельміра наголошує, що хотіла б жити в Україні, а не в Росії.

Коли ми вже закінчували нашу телефонну розмову, жінка подякувала всім журналістам, які зараз, наражаючись на небезпеку, висвітлюють події в Криму. «Правда – це найголовніше в житті», – переконана вона. І додає ще одне речення, після якого стало сумно: «Хоч би що відбулося з Кримом, не забувайте про нас».

16 березня 2014

Євгенія, президент фестивалю юних талантів «Чарівна свічка». Київська керчанка, як вона сама себе називає. Останні п’ятнадцять років мешкає в Києві, але всі її рідні (мама, сестра, племінники) у Керчі. У Криму в неї більше двадцяти п’яти родичів, тому те, що відбувається на півострові, її дуже непокоїть.

Євгенія підтримувала Майдан із самого початку. Її клуб талантів розташований на Малій Житомирській. Там переховувалися студенти після побиття «Беркутом» 30 листопада. «Я порушила всі можливі правила, але не могла не пустити дітей», – розповідає жінка. Під час найбільших загострень у приміщення клубу кияни приносили медикаменти, звідки їх передавали на Майдан. «Приходили бабусі з недопитими валер’янками і бізнесмени з дорогими ліками», – згадує вона.

Її активність на Євромайдані кримські родичі не розуміють і не підтримують. «Сестра мені сказала, що я зрадила сімейні цінності. А я їй відповіла, що в нас одна мама, і ми ніколи не станемо чужими», – каже Євгенія. Мамі вже 94 роки. З усіма родичами Євгенія намагається зберегти близькі стосунки, хоча погляди на події в Україні у них діаметрально протилежні. «У Криму люди справді бояться «Правого сектора» й думають, що це фашисти. Вони не розуміють, що люди виходили на Майдан за Україну й що там був не лише «Правий сектор», – пояснює жінка. – Інформаційна війна на півострові програна російським ЗМІ», – констатує вона.

Одного разу до Києва з Криму приїжджав її племінник, який був вороже налаштований до Майдану. Євгенія привела його на Майдан, походила з ним і після цього запитала: «Ваня, подивися, де бандерівці? Хіба що я тут головна бандерівка», – згадує вона. Племінник не змінив думки про Майдан, але перестав на нього реагувати вороже. «Лише так можна щось пояснити. Від серця до серця, з вуст в уста», – переконана Євгенія.

Сьогодні вона залишила на прапорі, українсько-кримському, свій підпис і сподівається, що його прочитають у Криму. Причина в нерозумінні між півостровом та іншими регіонами не лише політична, а й економічна. Люди там незадоволені рівнем життя й тепер легко вірять обіцянкам Росії, сподіваючись на покращення. «Я вже навіть не сперечаюсь із родичами, а просто відповідаю: життя всіх розсудить, хто з нас був правий, а хто ні», – резюмує жінка. До речі, в неї двоє дітей і вже є онук. Родина дружна.

17 березня 2014