Єлюди. Теплі історії з Майдану - Крістіна Бердінських
Коли люди з підвалу вийшли на вулицю, побачили 500 беркутівців з правої сторони Жовтневого палацу. Вони сиділи й обідали. На адресу протестувальників бійці «Беркута» почали вигукувати образи. Їх заспокоїло начальство.
Кожного, хто вийшов із підвалу, працівники «Альфи» обшукали, зняли на відео й сфотографували, записали всі контактні дані, прізвища, звідки й коли приїхали. І вже після цього відпускали. Люди з Жовтневого пройшли повз готель «Україна», вийшли до станції метро Хрещатик. Жінка-медик провела п’ятьох хлопців, зокрема й Василя, до посольства Канади. У посольстві на той момент уже було багато людей. Десь 70 осіб.
Василь провів там ще дві доби. Новини про розстріли на Інститутській дізнався звідти. У посольстві думали, що ситуація може піти по найгіршому сценарію й розглядали варіант вивезення цих людей із країни. У ніч на 21 лютого Василю стало погано. Схопила нирка й шлунок. Йому викликали «швидку», хлопець потрапив до лікарні «Швидкої допомоги». «Виявилося, що проблема не стільки з нирками, скільки з кашлем. Це наслідки отруєння газом», – пояснює він. Протягом п’яти днів трималася дуже висока температура. «Ці три дні, коли зі мною не було зв’язку, рідні думали, що я помер. Коли зателефонував батькам, вони плакали й раділи, що я живий», – каже Василь.
Зараз він живе у киян, ще шість днів ходитиме до лікарні на процедури, а потім повернеться додому. На Інститутську й Майдан йти не може. «У мене немає сил для цього. Моральних», – уточнює хлопець. Дуже хочеться, щоби він якнайшвидше повернувся до нормального життя.
1 березня 2014
Іван, 27 років, Кременчук, 9-та сотня. На Майдан приїхав 16 січня. 18 лютого разом з іншими чоловіками з 9-ї сотні бився з тітушками. Потім вони стали в перші ряди навпроти ВВ і «Беркута». Спочатку все було більш-менш нормально, аж раптом Іван побачив, що його друг Ігор, також із Кременчука, впав. Чоловік отримав смертельне поранення. Одна куля в голову, друга – в шию. Іван відтягнув його до дороги, до людей із ношами. «Він не приходив до тями. Я зрозумів, що він помер», – каже хлопець.
Після цього він повернувся на своє місце й незабаром отримав контузію від шумової гранати. Далі нічого не пам’ятає. Прийшов до тями в Будинку профспілок. Медики надали допомогу, він почав нормально бачити й чути, побіг знову на Майдан. У цей момент Майдан уже був оточений спецпідрозділами. Ваня знову потрапив під шумову гранату, втратив свідомість і знову опинився у профспілках. Перебував там за кілька годин до того, як будинок почав горіти. Медперсонал усіляко відмовляв його від повернення до бою. Своє бажання бігти на передову пояснив тим, що не міг пробачити смерті друга. «Така жорстока смерть! Я прокинувся у профспілках й побачив стількох поранених! Жахливі поранення. Я не міг на це дивитися», – розповідає він. Третього повернення на передову хлопець не витримав. Прийшов до тями в будинку на вул. Гончара, де зупиняється його сотня. Туди його привезли з Хрещатика.
У медпункті на Гончара він провів кілька днів. До лікарні їхати відмовлявся, боявся, що заарештують. Після того як припинилося протистояння в центрі Києва, чоловіки із самооборони вмовили його звернутися по медичну допомогу, адже він зовсім знесилений. Проблема ще в тому, що Іван узагалі не може спати. У лікарні йому дають снодійне й заспокійливе. Хлопцю пропонували поїхати на реабілітацію за кордон, у різні країни, від Польщі до Канади. Він категорично відмовився. Думає, що тут ще може знадобитися його допомога. Дуже наполегливий.
Життя Івана не назвеш щасливим. Сирота. Закінчив дев’ять класів. Працює на сільгоспроботах. Друзів небагато, а після його поїздки на Майдан стало ще менше. «Багато знайомих, яких я вважав друзями, не підтримали Майдан. Ми припинили спілкуватись і обговорювати цю тему», – пояснює він. Після виписки з лікарні планує повернутися до своєї сотні. І бути в ній до останнього. Мені б хотілося, щоб Іван все ж таки лікувався, та боюся, що в лікарні він довго не витримає.
3 березня 2014
Події розгортались так. 19 лютого мені написала подруга Олесі. Сказала, що знає прекрасну дівчину, про яку варто розповісти всім. Самовідданий волонтер. Я написала Олесі цієї ж ночі. А зранку її поранив снайпер. Зізнаюсь, якби Олеся померла, я закрила б проект у цей же день. Після смерті Сергія Нігояна у мене б не вистачило моральних сил писати другий некролог про людину, з якою контактувала. Дякувати Богу, Олеся вижила. Відповіла на мій лист через кілька днів після того, як потрапила до лікарні. Я вирішила не чіпати дівчину. Мені хотілося, щоби вона відпочила, зокрема й від надмірної уваги до себе.
