Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць
– Ручаю, Ручаю – дай водички.
– Нащо тобі водичка?
– Водичка, Ручаю, щоб жити.
– Нащо тобі жити?
– Жити, Ручаю, щоб не вмерти.
– Піймай мене.
А піймати її ніхто не вмів. Піймати її не можна було.
До гри мене майже ніколи не приймали. Я злізав на зеленого ослона, й, бовтаючи ногами, спостерігав інших, глибоко дивуючись із мудрих слів нескладної гри, а навколо сад розкидав свої літні обійми й дзвонив пташиною жагою.
А ще серед дітей була Льоля. Мати її багатим дітям шила платтячка. Льоля несподівано з’являлася серед гри й гостро, визивно дивилась на присутніх. Мала вона довгасті зелені оченята, що завжди світили іскорками чи то радости, чи то гніву. Рухлива була й рвучка. Слова сипалися з її зігнутих, ніби в посмішку, вуст так швидко, які швидкі й рученята в неї були, що рухи їх мали доповнювати її мову.
Вона з’являлася несподівано й довго мовчала. Тільки сердито поглядала на веселі забавки інших. Коли ж її помічали й зустрічали кепкуванням, вона спускала долі довгі шовкові вії, але тільки на мить. Далі оживала й, розводячи рученятами, сповіщала:
– А мені тьотя червону стрічку купила.
– Ану ж, покажи, – войовничо виступала скептична Катря й навколо, мов горобці на тік, сипалося:
– Покажи, покажи.
Льоля виступила в бій, вона не здасться відразу. Оченятами, зеленими, як у лісової тваринки, креше навколо ненависть.
– Мама сховала в золоту скриньку.
– У золоту?
– У скриньку?
– Чули? Її мама має золоту скриньку.
– Має. Татко заробив учора сто рублів і ще сто заробить.
На мить усі вщухли. На мить кільканадцятеро оченят з повагою дивляться в одкрите зело її гордого зору… Але раптом Катря скрикує:
– Онде її мама білизну розвішує, – і кидається блискавкою туди.
Тихо стоїть Льоля серед мовчазної дитячої юрби, спокійно й гордо чекаючи неминучого присуду. Але Катря вже мчить назад. Біжучи, ще здалеку вона вигукує:
– Твоя мама сказала, що знову тебе навколішки на горох поставить. Брехуха погана ти. Геть, – ми з тобою не гуляємо.
Льоля мовчки повертається, вона гордо й поважно проходить повз усіх нас і, аж дійшовши бур’янів, під нестримні вигуки: «брехухо, брехухо» – кидається бігти, бігти…
Коли тепер я згадую пташиний, літній сад, здається тіні між товстелезних дерев залягали сині-сині. У торішнім сухолисті мурашки й москалики сновигали, творили своє нескладне й мудре життя. А між тим нескладним і мудрим, між перехрестям синіх тіней, пташиних злетів і дитячого гамору станув перед мене живий сумнів, як перша мука.
– Бабко, – спитав я, коли вона, добра й старенька, ввечері вкладала мене до ліжка, – а чого Льоля завжди бреше?
Від свічки по хаті нервово стрибали хаотичні акорди тіней. Вони чіплялись за грубу, що своїм виступом нахабно порушувала правильний прямокутник стелі.
– Льоля бреше, бо вона погана… а ти гарний хлопчик і ніколи не брехатимеш. От засни, я тобі завтра яблучко…
Тіні стрибали, з тріскотом миготіла свічка. Бабка щось латала. Я вдивлявся в танець тіней по стінах, я довго заснути не міг, я з жалем думав про погану зеленооку Льолю, а на стіні дзьобасті, червоні чортики підморгували мені, кривили, дразнючи, обличчя, показували язика.
Вона погана, але вона сама. І глибоко десь невиразний інстинкт, синій, як тіні в саду, тягнув мою уяву й думки до Льолі, оганьбленої й караної грішниці…
– Бабко, а то боляче – на горох навколішки?
– А ти ще не спиш? Звісно, боляче. Та тебе ж ніхто не поставить, бо ти слухняний і не брешеш. От спи лише.
Який мені, який мені жаль був, що я слухняний, що я не такий, як вона!
Коли з дідом вертали з базару, несподівано насунули руді й кошлаті хмари. Вітер погнав небрукованими вулицями їдкий пісок і першу прозолоть осіннього клену. Дід купив два щиглики й чижа. Я ніс їх у маленькій дерев’яній клітці, й вони з жаху трепихалися під моїми руками. А під ноги, назустріч летів кленовий лист і пісок бив у обличчя.
На воріттях нас зустріла Льоля, її зелені оченята з-під волошкової хусточки заздро спинилися на клітці.
– А в мене папуга є, – ледве чутно прошепотіла вона. Вітер розмаяв її простеньке платтячко. Я не перечив. Як міг я перечити, коли
