Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис
Ще бабуся казала про небезпеку од запізнілого страху, страху навздогін або страху, що за плечима носиш. Кому невідоме почуття страху, що було б, якби потрапив під машину, яка тебе ледь не зачепила, упав з хиткої кладки чи мосту, перестрів тебе бандит, який того вечора когось пограбував (чи ще страшніше – зарізав) на темній вулиці, якою мала йти, і т. д. Мені теж знайоме це відчуття, бо й машина, в кузові якої їхав, падала з високої дороги, і танк в армії ледь не роздушив, і… Але я якось заспокоював себе тим, що все обійшлося добре, нічого ж не сталося. І проганяв запізнілий страх. Але знаю, що особливо гостро реагують, піддаються такому страхові жінки. І зазнають стресів не менш, ніж від того, що з ними реально сталося.
Бабуся розповідала теж про такий страх. Траплялося так лякатися кілька разів, та особливим, найнебезпечнішим був той, повоєнний випадок.
Як відомо, перші повоєнні роки у Західній Україні, в тому числі й на Волині й Поліссі, були складними, тривожними. По суті, тривала війна, боротьба Української повстанської армії зі сталінським режимом. Як казала бабуся, боялися і тих, і тих. На хутір приходили за їжею, провіантом повстанці, пропахлі лісом, димом, просили – і їм не сміли відмовити. З села на хутір приїжджало сільське й колгоспне начальство, емгебісти, стрибки (члени «истребительных отрядов по борьбе с бандитизмом» – В. Л.). Теж вимагали пригощення, сала й самогонки, інакше грозилися знести хутір, переселити в село, а то й вивезти в Сибір. Мусили давати й тим.
Прийшли повстанці – в нас казали: бульбаші (за ім’ям отамана Тараса Боровця-Бульби) або Степанові хлопці (за ім’ям Бандери) – й того погожого надвечір’я восени 1948 чи 1949 року.
– Четверо їх було того разу, – розповіла якось «пуд секретом» бабуся. – Ну, двох ми знали – їден з нашого села, згорєнський, другий з Перешпи, а ще двоє низнакомих. Кажуть: їсти хочемо. Накрили стола, я сала нарізала, яєшню зготовила, цибулі нарізала. Їдєть, обідають ци й вечеряють. Ну, й блєшчина на столі. Балакаїмо про те, се. Насторога, бо ж таке время. І тут мені Федько мій каже:
– А йди-но, жінко, поглянь, щось нібито скрипеть, як віз їде.
Я й вийшла…
Бабуся підійшла до вільшняку, який ріс при в’їзді на хутір з боку шосейки, виглянула й обімліла. Справді під’їжджала хурманка [12], а на ній сиділи озброєні люди, притому один із них у формі. Прогнавши заціпеніння (ледь не скрикнула, пригадувала) притьмом кинулася до хати. Сказала – так і так, біда, хлопці. Один із тих прийшлих сказав, що якраз удача, зараз вони нежданих гостей зустрінуть, повбивають, а може, кого і в полон захоплять, то дізнаються, що треба. Дід, а головне бабуся, стали просити: ви-те їх повбиваєте й підете собі в ліс, а як нам бути? То ж в Сибєр вивезуть, а то й у тюрму посадять. Ще ж до нас приходитимете…
До речі, я не раз думав, як дід міг на такій відстані почути з хати скрип воза? Швидше за все, спрацювали селянська інтуїція та отой страх перед небезпекою. Страх, який щось підказав…
Повстанці послухалися. Їм порадили виходити не через сінешні двері, а через присінки, бо ж чути було, як ті, другі, під’їжджають, вже долинали навіть їхні голоси.
Треба сказати, що сіни в нашім хутірськім будинку мали четверо дверей. Одні вели надвір, другі – до єдиної в будинку кімнати, яка правила й за кухню, треті – до комори, а четверті – у невеличку прибудову збоку, присінки, з яких двері виводили на інший, північний бік хутора. Отож, непоміченими справді найліпше було в такій критичній ситуації зникнути через присінки, тим більше що до них близько підходили дерева й кущі.
Повстанці так і зробили. У хаті швидко прибрали зі столу. Зайшли непрохані гості, як виявилося, голови сільради й колгоспу, місцевий «стрибок» і чоловік у формі – емгебешний лейтенант з райцентру Головна.
Щось, певно, запідозрили, бо зразу спитали, а хто-то у вас був, кого годували. Господарі запевнили, що нікого ни було, тико що пополуднували й вас запрошуємо. Лейтенант сказав:
– А як зараз провіримо, обшук зробимо?
Дід: та шукайте, як треба, ми никого ни приймаємо й ни привічаємо. Казав упевнено, а бабуся тим часом на стіл ставила наїдки та пляшку «смирдюхи», як називала самогонку.
Приїжджі вдосталь напилися й наїлися, поагітували за колгосп, їм дали ще на дорогу сала, цибулі й, звісно, пляшку. А коли, вже провівши, йшли до хати, у сінях зіткнулися з одним із повстанців. Виявляється, троє їх пішли, а цей остався у присінках, щоб, мовляв, послухати, про що ті «совєти» говоритимуть.
Бабуся пригадувала, як її почало всю трусити, коли вона подумала, що могло б статися, якби таки стали чинити обшук і побачили озброєного, з автоматом напоготові повстанця… Швидше за все, він почав би стріляти, ледве відчинили б двері.
Дала волю емоціям, коли той чоловік, що знехтував проханнями й долею господарів хутора, пішов. Аж донька, мама Оксана, котра вернулася з села, мусила заспокоювати.
З тих пір, казала бабуся, дала слово не боятися страху, що минув, «учорашнього страху», «страху за плечима». А щоб його не було, казала, треба вдихнути й видихнути, знову ж таки глянути на небо, сказати: «Минулий страше, не зайди до хати, а йди на дорогу, забирай і тривогу».
Бабуся питала в людей, і ті розповідали, як усе холоділо від страху навздогін. Отож казала, що можна руки в теплій воді потримати, а ще випити чогось теплого й пахучого, наприклад м’ятного чаю. А найліпше просто не
