Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис

І от настали місячні ночі, місяць повний, як великий пляцок. Чує чоловік, що вельми вити хочеться. Він попросив жінку міцно його до ліжка прив’язати. Та здивувалася, али зробела як просив. Тоді чоловік каже:

– Запхни мені до рота шматину.

Жінка, хоч у ній усе трусилося, і те прохання сповнила. Бився чоловік, бо так вити хтілося, аж ліжко за собою до дверей посунув. А потім успокоївся. Тико наостанок почув далеке вовче виття. А ранком дивиться – а на тілі шерсті нима. Як з хати вийшов, бачить – на дворі клапті шкури вовчої валєються. Перехрестився, зібрав їх й у вогонь вкинув. Вдень дізнався ж, що їден чоловік у їхнім силі помер, про якого нидобра слава ходела. Казали, що й у вовкулаку перетворюватися вміє. Зрозумів чоловік – замість нього мав вовкуном стати. Тико не вийшло у вражої сили.

– Нидарма люди кажуть: як би трудно ни було – ни вий як вовк, – закінчила бабуся.

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.

– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.

– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.

Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.

– А для чого шість кілків?

На таке запитання бабуся пояснила:

– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.

Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.

По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.

А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.

А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.

Вертається додому, а мати неїна каже:

– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.

То хлопця того так звали.

– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?

А мати й одвічає:

– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.

А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.

А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

Їдна дівчина ни послухалася матері й таки вийшла замуж за того парубка, котрого любела. Ну, ясно, що теща ни злюбила, все їй було ни так, нияк догодити не міг. І прийме ни так, як у гості завітає. І поле згоре ни так, і дрова на завеликі поліна рубає. Сварилася, а що зять більше мовчав, то ще більше сердилася.

Знала тая теща всякі чарування, то й перетворила зятя у вовкуна. Вночі вовком стає, краде овечки та тилєтка в людей і до тещиної хати приносить. А вдень чоловіком зновика робиться. А що вночі ни спить, то й марніти почав. Тико ж вдень ничого, що вночі було, ни помнить.

Вже й дочка замітила, що з чоловіком щось нидобре. До матері прийшла:

– Мамо-голубко, ни робіте зла мому Грицеві, геть марніє, дивиться й на мене як вовк, чую, що то ваших рук діло.

– А тре’ було матері слухатися, кого собі за чоловіка вибирати, – каже їй мати.

Хтозна, як би довго теє тривало, та пуйшла восени теща в ліс по гриби, коли дивиться – вовк перед нею став. І глядить так сумно-сумно.

– Ану геть, окаянцю, – свариться на нього.

Вже подумала було, ци то ни зєть-вовкулака. Та згадала, що той тико вночі вовком стає.

А вовк подивився ще й став іти. І тут тая жінка чує, що ноги мовби за ним самі йдуть. Усе далі й далі в ліс. Хоче спинитися, та ни може. Привів вовк у саму гущавину, а там маленькі вовченята лежать.

І раптом теща чує, як каже вовк людським голосом:

– Будеш глядіти моїх дітей, раз свеї дочки глядіти ни вмієш. Замість вовчиці будеш, бо неї забили люди. З лісу цього ти вже ни вейдеш.

– Відпусти мине, вовчику-братику, я все збагнула. Зроблю так, що николи вже зять мій дорогий вовком ни буде. От присяй-Бо, що правду кажу.

Тико мовила те, глядь – стоїть на стежці, що до сила веде. І ни вовка, ни вовченят.

Перехрестилася й хутко пуйшла. А там наварила-напекла всього. До зятя з дочкою зайшла та так солодко:

– Діти мої дорогеї, прошу на вечерю.

Здивувалися теї, бо николи матір-тещу такою доброю ни бачили. Та й пуйшле до неї.

А як до хати підходили, почули тихеньке вовче виття. Здригнулися, перехрестилися, а теща тихенько так сказала: «Тримаю я своє слово, вовче, тримаю».

З тих пір зять уже николи вовкуном ни був. А вовк йому того поміг, що ж на його даремщину зводили за тих овечок і тилєт, що мусив зять ночами для тещі душити. І вовчицю того люди забели.

Бабуся казала, що людина може вовком стати не тільки на довгий час чи ніч-другу або на один день, а й всього на пару хвилин, а