Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис

Раз, казала, йшов чоловік увечері, коли на нього пес чужий напав. От-от вкусить. Став чоловік одбиватися якось. Коли бачить – пес зачєв одступати, заскавучав і побіг геть. Чоловік здивувався. Коли мац – а на нім шерсть. І запах ніби вовчий. Злякався. Та голос чує:

– Заплющ очі.

Заплющив, а як розплющив – стоїть собі на дорозі, як і перше, чоловіком.

А то їдна жінка все допікала чоловіка, така вже жвандлива [9] була. Ну, раз посварилися, вона на нього кляне та все задаремне, з норову злого. Він раптом як загарчить! Гля – у вовчій шкурі. Та як укусить неї! Вона закричєла. А чоловік зновика людиною став. Жінка зиркнула на нього і вже більше николи даремно ни сварилася.

Вовкун, який хоче стати людиною, дуже мучиться, скидаючи вовчу шкіру. Часом приходив до людей, до родини й сам просив ту шкіру здерти. Якщо люди розуміли, що то вовкун, який хоче скинути шкіру, то помагали. Ніби зсували ту шкіру або й десь надрізували, а тоді здирали, а вовкун усе те терпів. А ще ставили на стежці близько один до одного два загострені товсті кілки, й коли вовкун проходив, точніше пробирався між них, шкіра й злазила.

– А вовкуна жаліти тре’, – казала бабуся. – Бо мало таких, що з доброї волі ними стають. Вовкуни хіба як злі сили їм накажуть – то роблять зле. Та й то нехотя. А більше вовкун, як той пес, до людей тулиться, лащиться. Як простягнеш руку, погладиш, може знов людиною стати.

І тут я думаю: а раптом у дитинстві теж не вовка, а неприкаяного вовкулаку, вовкуна біля нашого хутора зустрів? Чи все-таки звичайного вовка, влітку ситого й доброго, якому теж чогось не вистачало у його вовчій самотності? А бабуся закричала, бо просто за мене злякалася…

А вовк із дитячої пам’яті досі дивиться сумно, повертає голову і йде в ліс.

Бабуся Пелагея вміла готувати. На жаль, рецептів її страв я не запам’ятав, просто ласував ними. Як ми, внуки, любили гарбузову кашу чи щавлевий борщ! Бабуся називала їх – динькова каша і щавушний борщ. До щавуха додавалася ранньої весни молода кропива. А ще нарізана кропива поливалася олією – смакота! То були особливі за смаком страви. Бабуся сміялася: секрет у тому, що в горщику (гладишці) полив’яному вару кожну просинку (до каші) й щавусинку (до борщу) прошу, щоб смачною для вас була, а ще мені дідок помагає.

Дідок – то був домовик, який жив чи то в комині, чи за комином на горищі, та скільки не навідувалися на горище (гору), тоді як цікавість пересилювала страх, та дідка (маленького чоловічка з довгою бородою), котрий оберігав хату, так і не побачили. Правда, ми з братом Іваном хвалилися один перед одним, що поодинці бачили дідка, та, гадаю, брат, як і я, фантазував.

А бабуся казала, що дідок може й нашкодити, і помогти. Треба його розуміти, а часом і насабанити, то й послухається, ни шкодитиме, нічого в домі не перекидатиме. А ще любить, як із ним лагідно розмовляють. Отоді й підказує, коли горщика з печі виймати, а чєсом з коминка й травинку для смаку ци солодку крупинку кине. А як страва збігати має (той же борщ чи молоко), то дідок кректати починає, сердиться на недогадливу хазяйку.

Ми приходили обідати, іноді й снідати, до бабусі на хутір, навіть коли жили з батьками вже в селі. І бабуся часом приносила в село загорнуту в кофтину чи одіяльце страву. Не того, що вдома в нас не було чого їсти, а така вона вже була, бабуся. А ще, пам’ятаю, як, пасучи корів, коли приходила черга, не міг дочекатися, коли бабуся принесе на пашу кашу чи борщ. Чи, може, бульбу зі шкварками або затиранку з салом чи олією, млинці (млини, пляцки, казали в нас у селі, а згодом уже на російський манер – блюни), рибну юшку, борщ червоний (в нас казали – буряковий), яєшню на салі з квашеними огірками чи помідорами, квашену капусту з яблуками, грушки, запечені в тісті, граблівки (тонко порізані шматки сала, а між ними кісточки), житні хрустівки (чи хрустячки) – грінки, посипані часником, цибулею й петрушкою. А ще узвари (з яблук, слив, груш, калини), трав’яні чаї. Бабуся казала, що головне при приготуванні – вчасно всадити в піч й так само вчасно вийняти.

– То все дідок помагає, – усміхалася, – він знає, коли витягати.

Гадаю, що велику роль справді відігравало те, що страви (каші, борщі й інші) готувалися переважно в полив’яних горщиках, на особливій, виготовленій сільським майстром пательні, варилися і смажилися в печі на дровах або посеред жару на внутрішній пічній черінці. Ну, й не менше значила бабусина майстерність. І мабуть, багато важив отой бабусин кулінарний, хазяйський (хазяячий, як у нас кажуть) талант. Що кому дано…

Усе ж наведу поради бабусі Пелагеї, які вона давала іншим жінкам (захопленим її майстерністю) щодо приготування страв:

– Готуйте з любов’ю, як для себе, али й для тих, хто хоче смачної їжи.

– Усе має бути добре вимитим, чистим і добре в каструлю (горщик) ци на пательню положеним. Одна крупинка землі може зіпсувати всю страву.

– З поспіху ваша страва першою й посміється. З хазяйки тоже.

– У нас кажуть: варити добрі думки помагають. Пробуючи, заплющуйте очі, хай ваш язик вам скаже. І ніс.

– Добра хазяйка чує, чого скіко класти, а щоб почути, ни їдну дрібку солі за осінь, зиму, весну й літо тре’ вкинути. І ще за осінь, зиму, весну й літо. І ще…

– У сердитої хазяйки борщ завше пересолений, у скупої – як трава.

– Навчіться готувати щось своє, що нихто більше й ни готує. Вам і вашим гостям та сим’ї найбільше смакуватиме.

– Готуючи, перехрестіть страву.

– Кроме борщу та шкварок нищо на другий день ни смакує.

– Подавайте так, ніби золото на тарельці од всього серця підносите.

– Ліпше п’ять разів на день помалу з’їсти, ніж два рази побагато.

– Ни та людина довго живе, що багато й смачно їсть, а та, що споживає їжу, до якої звикла.

– Часник, цибуля й петрушка – найліпший вам друг і подружка.

– Хапком до рота ухоплене – одразу й загублене.

…Коли бабуся померла, мені здається, найбільше сумував отой дідок-домовичок, котрий помагав