Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
У ніч проти 30 червня 2014 року в Донецьку загинув оператор Першого російського каналу Анатолій Клян. Сталося це під час захоплення сепаратистами військової частини, і, за свідченням журналіста Орхана Джемаля, те, що сталося, — провина сепаратистів. Вони вирішили зробити «картинку» для російських журналістів, показати, як «солдатські матері» вимагатимуть від солдатів повернутися додому, дезертирувати. Посадили в автобус і повезли до частини. Там їх зустрів шквальний вогонь. Були поранені водій автобуса й оператор, який отримав кулю в живіт.
Звісно, з Москви понеслося — заяви, протести і погрози. Надійшла абсолютно безглузда пропозиція першого заступника секретаря Громадської палати Росії Владіслава Ґріба — забезпечити російських журналістів озброєною охороною. «Треба забезпечити озброєний супровід наших журналістів, тому що це очевидне цілеспрямоване знищення російських журналістів», — вважає Ґріб. На його думку, «загибель журналістів на території України стає системою».
Важко собі уявити журналіста з охороною, але російські чиновники, здається, зовсім перестали розуміти специфіку роботи журналістів. Утім, Владіслав Ґріб — не перший. Кілька років тому депутат від «Єдиной России», у минулому хабаровський журналіст Боріс Рєзнік пропонував журналістів озброїти пістолетами. У відповідь правозахисники запропонували владі ретельніше ставитися до розслідувань фактів убивств журналістів на території Росії, кількість яких за час правління Путіна перевищила 50.
На війні журналісти перебувають в особливих умовах — вони не захищені ніким. Колись у Центрі екстремальної журналістики ми намагалися написати підручник для репортерів, які працюють у зонах військових конфліктів. Не вийшло: всі професійні журналісти, які пройшли війни у різних регіонах світу, заявили, що врятувати колег може тільки досвід. Проте є непорушні правила, що їх дотримуються військові репортери у всьому світі. Не носити військової форми, не мати зброї, не пересуватися на військовій техніці, носити каску і бронежилет. Не завжди рятує позначка «ПРЕСА», оскільки багато учасників конфліктів побоюються розголосу і напис може стати мішенню.
Ми зібрали всі поради і видали «Довідник для журналістів, які працюють у зонах військових конфліктів», з порадами, як надати першу медичну допомогу, що потрібно знати про використовуване в конфліктах озброєння, який зручний і практичний одяг і взуття використовувати в екстремальних ситуаціях. У довіднику є навіть розділ про те, що репортери повинні знати традиції і звичаї мешканців конфліктних зон. Під час першої чеченської війни ми видавали журналістам напрокат бронежилети і спеціальні фільтри для очищення води. Якусь кількість життів ми змогли врятувати.
Однак журналісти продовжують гинути. На війні кулі та снаряди не розрізняють ні національності, ні державної належності, ні статусу журналіста — пропагандист він чи незалежний. За час конфлікту в Східній Україні загинули вже п’ятеро, четверо росіян та італієць. І ставлення російської влади до всіх смертей було різне, про загибель Андрєя Міронова в Москві ніхто не шумів, не погрожував, не протестував. Його доправили в Москву тільки через тиждень, поховали тихо і забули. Тому що він був не пропагандист.
Ставлення до журналістських смертей в Росії завжди було своєрідним. Гинуть багато, по 20–30 осіб щороку, багато вбивств не пов’язані з професійною діяльністю, вони побутові або кримінальні. Країна така — небезпечно жити всім. За час правління Путіна за професійну діяльність убито понад 50 журналістів, що ставить Росію на перше місце у скорботному списку тоталітарних держав. І проблема безпеки полягає не в тому, що журналісти стикаються з агресією, а в тому, що влада ці злочини належно не розслідує. А в цьому випадку з’являється цілком логічне запитання — чому? І — кому це вигідно?
Замовчування злочинів — тактика влади. Інакше доведеться заарештовувати і судити представників влади, зацікавлених у тому, щоб журналісти замовкли назавжди. Чи відчувала Анна Політковская небезпеку від влади? Так, і вона мені про це неодноразово говорила. Чи побоювалася Наташа Естємірова? Так, і не приховувала. Щороку в Росії вчиняють до 150 нападів на журналістів, часто публічно при свідках їх б’ють. Але коли нападає чиновник, представник влади, то зазвичай не порушують кримінальної справи, нема ні осуду, ні вибачень. Безкарність породжує нові злочини, про що міжнародні організації постійно нагадують російській владі.
Кому як не МЗС Росії, зайнятому зараз складанням нових заяв про проблеми російських журналістів в Україні, не знати про внутрішні проблеми у власній країні. Щороку міжнародні організації — від ОБСЄ і Ради Європи до Комітету захисту журналістів і «Репортерів без кордонів» нагадують Сєрґєю Лаврову та Владіміру Путіну, що в Росії журналістам стає працювати смертельно небезпечно. У відповідь — традиційне мовчання. Замість розв’язання власних проблем пишуть таке: «В Україні продовжується жорстоке й абсолютно протиправне переслідування російських журналістів».
Українські прикордонники не впустили в країну кілька десятків російських журналістів. Не тому, що хотіли зберегти їм життя, а тому, що сучасна російська журналістика перетворилася на чорну пропаганду. Більшість із них їде цілеспрямовано до бойовиків-сепаратистів і робить репортажі про них. У принципі, це справа будь-якого журналіста і його редактора — як, де і навіщо він працює. Але пропагандисти працюють у зоні бойових дій, перебувають серед озброєних бойовиків, по яких веде вогонь українська армія. Що тут МЗСу Російської Федерації не зрозуміло?
Ще у квітні 2014 року, коли українська влада почала висилати російських журналістів із країни, прорізався голос у Спілки журналістів Росії. «Це стає якоюсь тривожною закономірністю. Спочатку журналісти «Эхо Москвы» і «Россия 24», тепер «Life News». Постійні порушення прав журналістів, неможливість для них виконувати їхній професійний обов’язок, — обурювався Ашот Джазоян. — На секретаріаті зробимо запит до Спілки журналістів України і напишемо листа Турчинову з приводу цієї нестерпної ситуації. Водночас підготуємо звернення в Міжнародну федерацію журналістів, у якому опишемо всі випадки порушення прав журналістів в Україні, і лист представникові ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуні Міятовіч».
Дивно, коли про це говорить секретар Спілки журналістів Росії, організації, що давно перетворилася на напівурядову установу і забула про існування журналістської етики. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб СЖР вимагала від редакцій телеканалів чи газет припинити маніпулювати інформацією і займатися відвертою пропагандою. Навпаки, я чекаю, що на черговому балу преси всі ці «потерпілі журналісти» отримають премії, а Путін підпише черговий указ про нагородження орденами й медалями.
Загиблий Анатолій Клян, як
