Сповідь у камері смертників - Левко Лук'яненко
За роки його правління склалося нове становище: кількість заводів, фабрик, підприємств так збільшилася і виробничі взаємини між ними так ускладнилися, що ефективне керівництво з одного центру стало об'єктивно неможливе. Він не бачив якісних змін. Він бачив тільки кількісні. І впоратися з проблемою управління намагався теж за допомогою кількісного методу — способу збільшення кількості управлінь, главків — всього управлінського апарату. Розвиток економіки підготував суперечність між її величезними розмірами і складністю, з одного боку, і нездатністю старої системи управління забезпечувати її нормальне функціонування й ріст, з другого боку. Зросла економіка потребувала нових методів управління, і в першу чергу децентралізації. Та це не для Брежнєва та його команди.
Продовживши лінію своїх попередників на експансію, Брежнєв далі загострив взаємини із Заходом. Як людина традиційних комуністичних поглядів, він, як і його оточення, вірив у перемогу над капіталістичним світом. Він створив могутню армію і з новим завзяттям вступив у переговори з Заходом. Та справа в тому, що змагання відбувалося на різних основах. Захід змагався на основі нормального розвитку економіки, за нормальної діяльності своїх демократичних інститутів і нормального життя своїх громадян, Брежнєв змагався з останніх сил, небажання людей працювати надолужував адміністративними заходами, критику душив судами, нормальний розклад хотів стримати збільшенням міліції (що знову збільшувало непродуктивні витрати і послаблювало сили у змаганні з Заходом). Навіть коли Китай став ворогом, Брежнєв не відмовився від перегонів, навіть коли Японія, цей економічний велет, налагодила зв'язки з НАТО і стала частиною військової системи Заходу, Брежнєв не відмовився від змагань. Чого не відмовився? Адже економіка явно задихалася і неспроможна була конкурувати із Заходом?
Не міг відмовитися. Був неспроможний відмовитися. Він був посередністю серед свого оточення, а воно уявляло тільки один шлях — «Вперед до повної перемоги комунізму в усьому світі». Дивлячись на глобус, вони реагували, у скількох країнах під керівництвом «геніального стратега міжнародного комуністичного руху» (так Живков назвав Брежнєва) їм удалося зробити заколоти і встановити свої уряди і в яких уже недалеко до того. І зовсім не дивилися собі під ноги, де дощенту згнив підмурок, — як у передостанній період Римської імперії, на далекій периферії її легіони ще уміли розбити чуже військо, вдавалося ще захопити якесь невелике царство, а всередині життєві сили давно покинули її, і від центру розходився лиш розклад. Підмурок струхнявів. І численні малі народи («варвари») звалили колос, мов бджоли заїли ведмедя.
Не Брежнєв довів до стагнації. Комуністичний імперський лад дійшов до нього внаслідок логічного розвитку своєї зовнішньозагарбницької політичної установки та штучної і нежиттєздатної внутрішньої економічної системи. Брежнєв лишень надав її останньому періоду деяких рис.
Ми маємо тепер не крах Брежнєва як корумпованого аморального вождя, ми маємо крах марксистської ідеї всесвітньої диктатури пролетаріату, крах 600-літньої російської імперської ідеї, крах економічного змагання авторитарного СРСР з демократичним Заходом. А позаяк протистояння захопило майже пів-людства, розв'язка його введе людство в новий світ, що почне новий виток історії на нових духовних засадах.
III. НАЙБЛИЖЧІ ПЕРСПЕКТИВИ
Часто чути побоювання: хоч би перебудова не припинилася! І звучить у ньому глибока віра у всемогутність волі однієї чи кількох владоможних осіб. Думаю, нічого боятися.
Коли б без перебудови можна було вивести економіку з глибокої кризи і надати їй високих темпів розвитку, тоді можна було б і перебудову зупинити, а позаяк без перебудови, ї зокрема без ліквідації командно-адміністративних методів керівництва та розв'язання ініціативи самих трудівників, економіку не оживити, то й не зупинити перебудову.
В економічній кризі запорука продовження демократизації.
Навіть коли припустити, що якась група зверху вчинила б державний заколот, пересадила до в'язниці тисячі сучасних реформаторів і критиків і спробувала б повернути керівництво державою на чийсь авторитарний лад, то це однаково нічого б не змінило, бо перед заколотниками назавтра постане питання те ж саме: як пожвавити економіку? І що вони можуть придумати, коли, по-перше, для вияву пропозицій і тепер є можливості, а по-друге, млявість економіки зумовлюється не тільки теперішніми методами організації праці, але передусім загальним небажанням працювати, чого жодним авторитарним методом не подолати. Активізувати трудівника можна тільки одним способом — зробити його власником вироблюваної ним продукції, а продукцію зробити товаром, тобто дати право виробникові самому й продавати свій продукт на вільному ринку.
А через те що до цього прямує (щоправда, вельми несміливо) й сучасне керівництво, то немає сенсу в перевороті. Навпаки, він міг би загальмувати прогресивні зміни і на зорі третього тисячоліття звести Совітський Союз на рівень країн типу Заїру, Бірми, Бангладеш та ін. подібних слабкорозвинених країн третього світу.
Занадто вже всім стало ясно, що йти колишнім шляхом не можна. Отже, перебудова продовжуватиметься. Інша справа, чи вдасться урядові поступовий перехід від командно-адміністративних методів до економічних методів управління економікою? І як довго може тривати перехід? Довге затягування може дати старій бюрократії можливість вживатися в нові порядки, одночасно зменшуючи їх новизну, — і це розтягуватиме сучасний сумний стан. Вельми швидкі зміни, ламання старого економічного механізму, очевидячки, неможливі через неготовність самого уряду, який хоч і за перебудову та демократизацію, але все-таки таку, за якої зберігатиметься монополія КПРС на владу.
Я не думаю, що кризові ситуації мали б негативне значення. Навпаки, вони можуть підштовхнути уряд до рішучих змін.
Мусимо подивитися навколо розплющеними очима: суспільство не Едемський сад і люди не ангели. Є такі, що хочуть працювати і своєю працею забезпечити собі заможне життя, і люди, що хочуть добре жити без праці. Чесність влади полягає в тому, щоб ухвалити такий закон, який би трудівникові надав можливість розпоряджатися плодами своєї праці, стримувати зиск і збагачуватися, ледачого не підтримував би і надав йому право лежати на сонечку голодним. Соціалістичне суспільство — це велика богодільня: воно не дає сконати абсолютному ледареві, зате по руках і ногах зв'язує роботящу й винахідливу людину. Треба кінчати з таким суспільством. Богодільні в суспільстві потрібні для калік та хворих, а щодо працездатних людей вищою справедливістю було б працьовитому дати право збагачуватися, а ледачому голодувати.
За умов свободи економічної діяльності суспільство швидко почало б підвищувати продуктивність праці та збільшувати обсяг національного багатства ощадливістю. Якщо для переходу від права на працю до свободи економічної діяльності виявляться потрібними страйки, то нам не слід їх стримувати. Зрештою, життя — це боротьба, і якщо ми не хочемо повернення
